Криничка Діви Марії

Гриміла Друга світова війна.
Татакали кулемети, тріскотіли гвинтівки, палахкотіла земля... Повітря пронизували тисячі куль і снарядів, залишаючи після себе на землі глибокі вирви зі жмутками згорілої трави навколо. На місці колись зелених, квітучих міст і сіл залишилися тільки димовища та чорні згарища. І хоч всі знали, що перемога вже недалеко, що наші війська прориваються чимраз ближче до Берліна, але розуміли, що саме тепер найтяжче, і ще багато крові буде пролито за цей світлий день. Кожен солдат, який пройшов війну і залишився живий, з холодком у серці зустрічав наступний світанок: хоч би сьогодні нічого не трапилося... Ні кроку назад, тільки вперед! Але як хочеться дочекати, побачити те, заради чого боролися і проливали кров, пригорнути рідних... Де вони зараз? Чи живі?
Такі думки носив у собі й Петро, котрому за роки війни довелося бути і пораненим, і полоненим, і в оточення потрапляв, але якось виходив зі всього цього й залишився живий. Хотів щасливо повернутися додому, адже там на нього чекала старенька матінка, а ще – вірна голубонька його, дружина Катря. Вона так ридала, проводжаючи його... Назавжди запам’ятав її очі. Великі, зеленаві, переповнені безмірним болем і розпачем, вони дивились тоді на нього так, наче хотіли вловити і закарбувати в пам’яті кожну рисочку, кожен порух, голос. Дивилися так безнадійно і тільки безмовно плакали....
Ледве одірвавши Катрю од себе, Петро скочив на машину з іншими солдатами. Аж тоді помітив, що його руки, груди, рукави шинелі були мокрими від Катрусиних сліз. Його очі час від часу теж зволожувалися росою любові й жалю до рідних, але ж він – солдат. Ховав свою скупу чоловічу сльозу глибоко в серці, воно обливалося кров’ю й просило Бога за своїх найдорожчих. Отому так і прагнув Петро живим і нескаліченим повернутися додому, щоб не мліло серце матінки і не лилися сльози милої Катрусі...
Хоч минали останні дні березня, але тепло ніяк не могло побороти зиму. Стояли суворі морози з різкими вітрами, а у відлигу вітри ставали дошкульними й пронизливими та допікали аж до самих кісток.
Петрові з товаришами ще треба було пережити, витримати контрнаступ. Вони чекали його. Готувалися швидше морально, усвідомлюючи, що бій буде нелегким, і що супротивник, хоч і розуміє свою поразку, не здаватиметься й лютуватиме від безсилля ще дужче. Гадюка, як то кажуть, кусає перед смертю...
Часто вночі, коли ніхто не бачив, Петро діставав з потайної кишеньки шинелі невеличку іконку Божої Матері, котру на дорогу дала йому Катруся. Це був образок Пречистої Діви Марії „Троєручиця”. Вручаючи його, дружина схлипнула:
- Нехай Вона береже тебе в усі дні. А коли настане велика небезпека для тебе, то щоб Своєю третьою рукою Мати Божа завжди підтримувала тебе, оберігала і затуляла від усіх куль і від лиха. Вір, і Вона повсякчас тебе захищатиме. Не зважай на інших, які не визнають святого і називають це сільськими видумками і пережитками минулого. То їм так треба казати... А ти вір, бо „...по вірі вашій і буде вам.”
І Петро вірив... Він добре пам’ятав ті слова. Завжди перед боєм молився і просив Господа й Матір Божу про допомогу та благословення, відтак тихенько виймав іконочку, прикладався до неї. І милувала його доля (чи промисел Божий?): як важко не було, які перешкоди не траплялися, в які безвиході не попадав, а все ж долав їх, залишився живий.
...Цього разу бій розпочався звечора. Ворог був сильним. Німці зібрали всі свої останні сили, аби тільки відтиснути радянські війська назад. Уже стемніло, а навколо було видно, як удень, від вибухів бомб. Довкола свистіли і розривалися снаряди, перетворюючи людей в криваве місиво... Довелося відступити... Солдати розуміли, що це – або перемога, або смерть... Кожен зібрав усі сили, віру і мужність, і знову пішли у наступ. Частині вояків на чолі з Петром командир наказав непомітно лісом обійти поле бою і вдарити по ворогові з тилу.
Фашисти такого не чекали. Відчайдушно одбиваючись, безперестанку строчили з кулемета і наосліп пускали автоматні черги.
Петро бився гаряче сам і давав команди своєму загону. Захоплена зненацька, ворожа армія швидко почала відступати. Петро подумки дякував Богові, що його загін прорвався. Раптом запекло, ніби щось різонуло праву ногу й лівий бік. Куля засіла, здається, в стегні. Він упав, спробував підвестися, зіп’ястися на ноги, де там. Спливав кров’ю, в голові туманилося. Кожен порух віддавав пекельним болем, наче все тіло роздирали на шматки. Нараз він ніби канув у щось темне, чорне...
Не знав, скільки пролежав безпам’ятним. Коли прийшов до тями, сутінки гуснули над землею, і Петро не міг зрозуміти, чи це вже вечір, чи новий світанок. Десь далеко догорав бій... Все поле було вкрите трупами і пораненими. То тут, то там чорніли ями, в повітрі стояв гіркий присмак перегару.
Ледве піднісши рук у, Петро притулив її до грудей, де лежала у потайній кишеньці іконка Матері Божої, і почав подумки молитися. Через силу ворушив запеклими вустами, шепочучи: „Царице Небесна Троєручице, простягни мені руку Твоєї помочі, не дай загинути, врятуй мене...” В серці жевріла іскорка надії, що його знайдуть серед поранених, якась сестричка чи санітар врятують. Тільки б дочекатись
Нестерпно хотілося пити... В горлі пекло...
Петро зціпив зуби, і зібравши в кулак всю свою волю, проповз метр чи два. Але снігу, про який так мріяв, не знайшов. Вся земля була замерзла, мов дзвін, чорна, тверда, перемішана з кров’ю. Раптом десь неподалік загуркотіла і спинилась вантажівка. Солдати щось гелготіли по-своєму і зіскакували на землю. Насамкінець вивалився, як мішок, опецькуватий офіцер, і зразу посипав командами. Петрові чулося: „Шнелль! Шнелль! Айн – цвай! Піф-паф-капут!”
Зрозумів: це – вирок. Після бою фашисти часто прочісували поле й пристрілювали ворожих поранених.
Десь уже тріскотіли автоматні черги. Це обривалося ще одне життя. Ще... ще... Права Петрова рука знов потягнулася до того місця, де лежав у кишені чудотворний образок Троєручиці.: „Матінко Божа, Царице Небесна, допоможи, не дай загинути. Збережи мене хоч заради Катрусі, заради тої, котра з такою вірою дала мені свою найдорожчу іконочку, щоб я повернувся живий додому...”
Неподалік загупали важкі кроки кованих чобіт. До Петра наближався німець, котрий прочісував цю ділянку поля. Ось він вже зовсім близько, ще один крок, другий. Гуп... гуп...гуп... Ось Петро чує його дихання, бачить перед очима дуло... Це його смерть. Зажмурився, притиснув міцніше до грудей ікону. Але, ні, він не хоче помирати сліпим кошеням! Широко відкрив очі, і ...погляди солдатів зустрілися. Скільки митей тривала ця німа розмова? Секунди, хвилину?.. Що подумав той ворожий солдат? Петро подумки звертався до нього: „Ти такий же чоловік, як я. Може, і на тебе там, удома, в Німеччині, чекає мати і кохана дружина, може, ще й маленькі діти. Дай тобі, Боже, повернутися до них. І мене не вбивай. Я також не хочу воювати і лити кров, але мусив захищати рідну землю. Я не знаю, чи виживу, бо втратив багато крові. Але я хочу жити...”
Дуло поволі опустилося. Німець важко перевів подих, аж клуби пари засиніли навкруг його голови. Він ступив крок, два вперед. Пішов далі. Солдат не вистрелив у солдата. Погляд, відчайдушний, хоч і безпомічний, сказав йому багато. Може, і з ним таке траплялося, а, може, ще станеться. Боїв багато попереду... Ніхто не знає, що чекає на нас завтра. І ворожий солдат подарував пораненому супротивнику життя.
Петро притискав образок і трепетно дякував у думці Пречистій Діві Марії: ”Спасибі, Царице Небесна, ще раз Ти захистила мене й залишила при житті. Велика і всемогутня Твоя сила і безмірна милість… ”
Але що ж далі? Надворі глуха ніч, уже стихли останні постріли. Мороз тисне, мов навіжений. Поранений уже цокотів зубами, а мороз і далі залазив під комір, у рукави, у кожну шпарку і допікав чимраз дужче.
Петро знов спробував повзти. Де там. Страшний біль, й одразу, тільки-но зрушився з місця, почала більше кровити рана. Значить, треба лежати, чекати. Чого? Здається, це кінець, - поранених попідбирали, решту перестріляли німці. Ніхто сюди вже не загляне... А він вірив... Вірив! Може, ще хтось знайде і підбере його... Почав молитися, молився довго і гаряче. Не заважав ніхто, лише вітер час від часу налітав і зорі мерехтіли холодним блиском: „Чи протримаюся до ранку, чи доживу?” – молоточком стукало у скронях. Страшенно хотілося пити, його палила гарячка зсередини, а тут – ні снігу, ні крапельки води. Хоч би змочити вуста, один раз, один – однісінький...
Нараз повз Петра наче майнула якась тінь. „Я починаю марити від гарячки і безсилля... Або сниться...” Широко розплющив очі. Та ні. Десь за два кроки від нього наче пропливла пані в довгому вбранні. На темному тлі неба воно заяскріло блакиттям. Жінка була ніби прозорою і світилася зсередини якимось дивним, теплим світлом.
Петро не міг підняти очі вище, напружився з усіх сил і звернувся трішки набік. Зразу відчув, як більше закровавила рана. Зате тепер він чітко бачив дивну постать, і неймовірна здогадка зблиснула в його уяві. Це – ніхто інший, як Пречиста Діва Марія! Видіння? Сон? Двома руками Вона пригортала до грудей Свого Сина, а третя рука ясно світилася і вказувала Петрові вниз. Він подивився й аж ойкнув: де тільки-но стояли пречисті ноги Божої Матінки, в землі з’явилися ямочки, немов відбитки стіп, а в них... у них – вода! Обіпершись на лікоть, солдат подався трохи вперед, припав до тих озерець і почав жадібно пити. Вип’є воду, а вона знову прибуває, вип’є – а її все одно не меншає... І така смачна, чиста, що з кожним ковтком ніби прибувають сили, і по тілу розливається приємне тепло. Петро ще ніколи в житті такої водиці не пив. Підняв очі і побачив, як Матір Божа повільно віддаляється, наче розчиняється в тумані. Хоч не міг від знесилення і слова мовити, а заспівав самою думкою, самим серцем, як колись давно співав на свята з мамою перед образом Матері Божої: „Радуйся, Радосте наша! Покрий нас від усякого зла чесним Твоїм омофором!”
Так дочекався Петро світанку. Ще було зовсім темно, лише на сході зарожевіло небо, як почув якийсь шурхіт. Хто б це міг бути? Чи людина, чи звірина? Петро щільніше притиснувся до землі, затамував подих і тільки краєчком ока намагався щось розгледіти у темряві. Ніби віддалік щось блиснуло; потім – знову, вже ближче. Він здогадався, що це хтось світить кишеньковим ліхтариком. Отже, людина... Мабуть, якийсь санітар, шукає своїх... Хто вона, ця людина? Чи своя, чи ворожа?.. Іскорка надії жевріла у серці солдата, бо він вірив, що Мати Божа захистить і врятує його.
Шарудіння почулося вже зовсім поруч. Раптом йому в очі вдарило яскраве світло. Петро з несподіванки зажмурився, і тут почув радісний шепіт: „Так ось де ти!” Він розплющив очі й радісно скрикнув: на нього дивилося стомлене, змучене, але щасливе личко медсестрички Соні – молоденької кирпатенької дівчини, відчайдушної медичної рятівниці.
- А я все поле прочесала. Серед убитих немає, думаю, десь живий, поранений мучиться. Хотіла таки дошукатися.
- А якби мене у полон взяли?
- Я вірила, що знайду. Стільки наших поранених вчора винесла з поля... – скоромовкою шепотіла Соня, перев’язуючи рани. – Але, все-таки, перемогли. Це ж твій загін прорвався з тилу й ударив найсильніше по німцях! Ну ж бо, потихеньку рушатимемо, - скомандувала вона. – Ой, а ти ж пити, мабуть, хочеш...
Петро мимоволі глянув на те місце, де були стопи Матері Божої, з яких він всю ніч пив воду. Не було нічого – ні стіп, ні води, тільки замерзла земля...
Мовчки напився з баклажки, яку піднесла до уст медсестра. Зітхнув.
- Що ж це за місцина? Де це ми зараз?
- У штабі роздивимося на карті. Зараз треба доповзти до своїх. Ось-ось розвидніється, а вранці знов можуть налетіти оті, з чорними хрестами. А навіщо тобі? Хочеш знати, де міг умерти?
- Ні, як залишуся живий, то після війни прийду сюди, на це місце...
Потихеньку, обережно, часто зупиняючись, щоб знов не посилилась кровотеча, вони повзли у світанок... До своїх.
І він прийшов, дотримав свого слова... Стояли з Катрусею на вже тепер мирному полі, під мирним небом, а Петро тільки-но заплющував очі, бачив ту страшну ніч з багровими загравами і бурі стовпи диму...
- Отут, моя люба, я мав загинути. Дякую Тобі ще раз, Матінко Господня, за Твою безмежну ласку, а тобі дорога дружинонько, за те, що дала мені на дорогу цей образок. Може, тоді, як я лежав без пам’яті та стікав кров’ю, коли замерзав і страждав від спраги, і ти посилала Діві Марії свої молитви і просьби.
Працював Петро у полі декілька днів і викопав криничку. В тому місці вода була недалеко під землею. Петро добре запам’ятав, де напоїла його цілющою водою Матінка Божа. А людям із села, котре було неподалік, тихенько розповів про те, як Пречиста Діва його врятувала у дні війни. Люди дивувалися і переповідали між собою цю дивину з уст в уста. Навіть не переказували, а перешіптували, бо тогочасна влада боролася з усім святим. А що церковця, старенька, напівзруйнована і знищена, тай та була закрита, то люди потай почали приходити до криниці, як до каплички. Почали брати з неї воду, а вона – чиста, прозора, мов сльоза, смачна і цілюща. Напоїла нею мати свого блідого і кволого синочка – дитина повеселіла, набралася сили. Прийшла до кринички старенька бабця з раною на нозі, напилася водиці, обмила свою болячку, і та загоїлася. Зупинився там з матір’ю темний юнак, котрий не бачив світу Божого. Помолився щиро, пригубив водички цілющої; промив нею свої невидющі очі – і прозрів.
Зрозуміли тоді люди, що ця криничка – дар їм від Пречистої Діви Марії. Багато люду тоді повірило й навернулося до Бога, хоч і не могли вільно молитися і нести слово Боже. Але вони вже не пускали в серце брехні тих бузувірів, які твердили і переконували, що Бога немає.
Отак Матінка Божа допомогла і Петрові, котрий щиро молився до Неї і просив, отак її криничка помічна усім людям, хто щиро молиться і вірить, що вона зцілює від усіх хвороб, від усякої біди.

Криничка Діви МаріїПроза

Криничка Діви Марії
Проза