Цього ранку все здавалося повинно було бути як звичайно. Зійшло сонце, почав повільно, але впевнено пробиватися його перший промінь, який тільки-но торкнувся землі. Та ось раптом щось порушило тишу цього прекрасного ранку.
- Дзень-дзелень, дзень-дзелень. Ой, де це я? Щось зовсім це не схоже на підвіконня, на якому я спав.
І це справді не було схоже на підвіконня, на якому тільки що спав маленький дзвіночок. Він просто впав.
Що ж мені тепер робити – подумав він. І знову почувся дзвінкий: «дзень-дзелень, дзень-дзелень».
- Хто це посмів турбувати мене – почав сердитися равлик – я може ще сплю!
- Вибачте, будь-ласка, але я просто заблукав – відповів йому ввічливо дзвіночок.
- А мені що до того, йди собі і не заважай спати – сказав грубо равлик і заховався в свій будиночок.
Маленький дзвіночок потихеньку пішов собі геть. Але не зважаючи на всі його намагання ступати чим тихіше, все одно було чути «дзень-дзелень», «дзень-дзелень».
- Ой, вибачте, будь-ласка, - сказав дзвіночок, коли наштовхнувся на сплячого павука.
- Мало того, що він тут горланить на все, коли всі сплять, так ще здумав мені павутину розірвати. Іди звідси, ти дзвінок, а то як заплутаю тебе у своїй павутині, то будеш знати, як мене будити. І павук намірився запустити свою павутину в дзвіночка, але той своєчасно відскочив і швидко почав втікати.
Дзвінок біг так швидко, що не знав далеко він втік чи ні. Але знесилившись він вирішив зупинитися. Трохи відпочивши дзвінок вибрався на невеликий горбок, щоб побачити де він знаходиться. Йому так все навкруги сподобалося, що від радощів він почав плескати в долоні. Дзвінок так був всім захоплений, що навіть не помітив, як із-під горба, на якому стояв, вилізла велика мураха з палицею.
- Та скільки ж можна! – крикнула сердито мураха – Ні стида, ні сорому в теперішньої молоді. Хоч би подумали про старших. І так тут рано вставати потрібно, так ось ще над головою і дзенькають і дзеленькають, ледь стеля не валиться!
- Вибачте! Я й не думав, що це ваш будинок – вибачився здивований дзвіночок.
- Ти не думав? А взагалі ти хоч щось думаєш? Ось зараз як дам, то точно думати почнеш – і мураха замахнулася палицею.
- Ні, не треба, прошу вас, я ж ненароком. Вибачте.
- Іди звідси, щоб я тебе не бачив, а то дійсно відшмагаю!
І маленький дзвіночок знову втікав куди очі бачать. Коли він зупинився, то не чув вже ні слів мурахи, ні павука, ні равлика. Йому просто захотілось плакати:
- Боже, ну чому я такий дзвінкий і завжди тільки заважаю? Всі на мене сердяться, лаються. Кому я взагалі потрібен такий. І з його оченят полились маленькі краплинки, які раз у раз падаючи вниз дзвеніли.
В таких роздумах і весь в сльозах дзвіночок і не помітив, як підійшов до дерев’яних дверей. Та раптом вони відчинились:
- А, це ти, дзвіночку, - промовив чийсь приємний, лагідний голос – я тебе чекав.
- Чекав, мене? – здивовано перепитав дзвіночок, підводячи голову, щоб подивитися хто ж сказав йому такі приємні і потрібні слова.
Це був чоловік середніх років, охайно одягнений і з дуже привітливим обличчям. Дзвіночку він зразу сподобався і той проникся великою довірою.
- Звичайно! Ти мені дуже потрібен.
- Я, потрібен. – промовив про себе дзвіночок, а потім додав вже голосніше – Я такий радий, що вам потрібен! Ви навіть не уявляєте.
- Ну ось і добре – промовив чоловік і посміхнувся.
Дзвіночок посміхнувся йому у відповідь і увійшов.
День-дзелень, день-дзелень – чути було звідкись.
- Мишко, вставай! – сказала мати заходячи до сина в кімнату – Чуєш! Вже дзвоник дзвонить, в школу пора.
- Так, мам, зараз, зараз встаю – відповів, потягуючись в ліжку, Мишко.
Він дійсно скоро встав, помолився, привів себе в порядок, поїв і почав збиратися в школу. Та раптом йому захотілося подивитися у вікно.
- Мам! Йди сюди, я тобі хочу щось показати!
- Ну що там ще, ти ж в школу запізнюєшся – промовила, неохоче підходячи, мати.
- Дивись, чи не наш це дзвіночок?
- Де?
- Та ось там, біля шкільних дверей висить, всіх в школу кличе, а як голосно співає, щоб всі чули, що уроки почались.
- А й дійсно, молодець дзвіночок, старається. – сказала мати нарешті побачивши дзвіночка, а потім додала дивлячись на сина – І тобі б так старатися, Мишко.
- Та годі, я ж не останній двієчник. І взагалі мені вже пора. Хочу швидше з дзвіночком привітатися.
- Старайся там, вчись добре! – крикнула навздогін мати.
- Добре – ледь чути було Мишкову відповідь.
А під вікном розгорталися свої події.
- Яка приємна мелодія! – сказав равлик – Аж за душу бере.
- Так, це справді так. І павутина під неї добре плететься – додав павук.
- Так. І день з нею починати приємно – сказала мураха, а потім ще додала – все ж таки добре, що є дзвіночок.
- Так, це справді так – згодився равлик – дуже добре.
І так всім сподобався дзвін дзвіночка, що просто не можна було пройти не зупинившись, коли звучав його привітний «дзень-дзелень, дзень-дзелень».
Післямова: Кожному Бог дав своє місце і свою працю.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Спасибо, сестра! Такая нежная история об отвержении и приятии.
Воистину, служа другим, делая дела Божии обретаем и Его защиту и покровительство: и врагов примиряет с нами, если наши пути угодны Ему.
