Історія Неба та Міста почалася невдовзі після того, як на Небі з’явилася веселка. Місто визирало з-за Далекого лісу, воно складалося тоді з дерев’яних будиночків і кам’яниць; мармурова фортеця, прикрашена стрункими баштами – не для оборони від ворогів, для краси; блискучі церкви та собори виднілися з-за Живої ріки. Небо було пір’їсто-кремовим на світанку, густо-синім опівдні, золотисто-рожевим, коли ховалося сонце, і фіолетово-синім у годину присмерку.
Якщо Місту було сумно, Небо осявало його тисячебарвною веселкою, пускаючи сонячні зайчики у вікна й озерця.
Коли Місту було сухо, Небо обіймало його свіжим життєдайним дощем.
Місто віддзеркалювало своїми озерами та фонтанами трояндово-крилаті хмаринки Неба, що пропливали повз нього, випускало в Небо білих голубів. Не раз вони спільно рятувались від пожеж і посух…
…Аж доки в Місті не з’явився Чаклун. Він причарував Місто барвистими феєрверками, позолоченими скельцями зірчастих калейдоскопів. А ще кожен мешканець Міста отримав у подарунок від Чаклуна чарівні окуляри. Якщо їх одягнути, то все довкола видається забарвленим у Небесну ласку, незалежно від погоди та пори року: не треба більше працювати, бути милосердним, терплячим, привітним, чесним, сумлінним – і без цього можна добре прожити.
Незабаром Місто перестало дивитись у Небо.
Небо довго сумувало. І плакало осінніми дощами. А Місто дивилось у вітрини крамниць.
Прийшла зима й надовго скувала всі парки та сади холодом. Додолу летіли пухнасто-білі шматочки розбитого Небового серця – сніжинки.
Падаючи під колеса автоколісниць (ще одне чаклунське нововведення), небесинки змішувались із землею й танули у чорній багнюці міського гамору.
Місто замерзло.
Голуби все частіше просили дати хоч би жменьку тепла. Небо сумно всміхнулося – почалася весняна відлига. На вулиці вибігла дітвора, галасуючи й радіючи потеплінню. Радості Неба не було меж, коли на схилах коло Живої Ріки з’вилися сині квіти, а на велике Озеро припливла пара білосніжних лебедів: ось тепер Місто схаменеться та згадає справжню красу. Від радості Небо розсипало для дітлашні жменю сонячних зайчиків. Дітлахи заспівали веснянок, водячи танок. …Та раптом щось ніби сколихнуло всіх. Один хлопчик виніс золоте чаклунове скельце: ”А що є у ме-не! Скель-це зо-ло-че-не!” Юрба дітей одразу забула про Небо, про квіти й пісні, всі кинулися виносити і свої іграшки, щоб похвалитися: хто калейдоскоп, хто чарівне люстерко, хто диво-бінокля. З-за рогу з’явився дядечко Чаклун, він дістав зі своєї чарівної торбини штучні квіти, схожі на ті, що росли на схилах коло Ріки.
Тим часом по всьому Місту стали з’являтися задимлені труби, вони плювалися в Небо чорною отрутою. Їхній чад, а також отой, який викидали автоколісниці, скупчувався чорними згустками над Містом. Небо посилало свої вітерці та вітренята розігнати темну пелену, але їхня праця була марною, бо все нові й нові чорні кавалки диму підіймалися від Міста.
В Передмісті виросли смітники. Їхні випари роз’їдали очі й легені Неба. Але воно не здавалося, борючись за своє Місто: дмухало вітрами, лило дощами, цілувало сонцем, усміхалося хмаринками… Але варто було тим білим чи рожевим хмаринкам з’явитися над Містом, як їхнє чисте вбрання враз ставало смолянисто-чорним. І зім’яті, зів’ялі вони повертали до Далекого лісу.
Але якось мешканців Міста таки щось здивувало, хоча вони давно вже звикли до чаклунових чуд. Це був новий винахід Академії парамагічних наук: штучні приручені зірки танцюють на штучному небі стель під вереск і гуркіт, що чомусь називали музикою… Винахід викликав величезне захоплення серед містян. На головній міській площі влаштували всеміські святкування – лазерні кола цілу ніч шматували тіло живого Неба, що від несподіванки, болю та розпачу погубило всі свої зірки, справжні зірки…
А наступного дня ранок не настав. В далині за Далеким лісом виднілася кривава смуга Неба, та над самим Містом висіла усього лиш чорна дірка – Небо пішло від Міста.
А жителі Міста зрозуміли свою трагедію, розкаялися в тому, що накоїли , й також подались у мандри – шукати втрачене Небо. Чи знайдуть?
Комментарий автора: Нова редакція твору - для збірника християнських казок.
Олеся Білоус,
м. Київ, Україна
Народилася 1983р. в Киргизії в родині геологів. Після здобуття Україною незалежності разом із батьками повернулася на Батьківщину. Дитинство минуло на Житомирщині(смт. Червоногранітне). Закінчила Житомирський державний університет ім. Івана Франка (2006), Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова (магістратура,2007). Навчаюся в аспірантурі Науково-дослідного інституту українознавства на філософському відділенні. Вірші пишу з дитинства. Поетичні твори, журналістські матеріали та публіцистика друкувалися в альманахах "Зоряні роси", "Вітрила", газетах "Вільне слово", "Прапор", "Християнство", "Євангельська нива". Заміжня. Член церкви «Дім Євангелія» (ВО ЄХБ, Київ)
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
До попереднього дописувача.
Мабуть авторка пише для нормальних дітей, які вміють мріяти й думати, фантазувати й відчувати. Напевне, не для тих, що днями висиджують перед екраном і книжки бачать лише в школі. та й то здалеку. Зараз книжка (в тому числі релігійна) елітний продукт.
До речі, П. Загребельний цілком читабельний автор. Деякіі його романи взагалі "пляжний варіант", а не верх інтелектуального читва.
peter
2008-08-07 13:43:01
все добре але непотрiбно писати про -причарував, Чаклун, чарівні - це все видумки вид сатани, ми повиннi розповiдати правдибу iсторiю а не приписувати диаволу...
моя думка, стiкьки нам подарував Христос, а нам недостае, потрoбно обмaном затлумачувату дитей
з повагою Петро
