Не убий!

Тендітна квіточка посміхалась сонцю, тягнучись до нього рожевими пелюсточками:
«Який чудовий ранок. Які прекрасні, лагідні сонячні промені. Ось я зараз скупаю своє дрібненьке листячко в ранковій росі. Потім сонечко висушить їх, і я буду слухати, що шепоче мені грайливий вітер.»
Аж раптом сонце пропало. Квіточка здивовано повертіла туди-сюди голівкою. Сонце не пропало, його заступила широка тінь.
«Людина? Людина… Вона прямує прямо до мене... Зірве? Начебто ні. Навіть не нагинається. От і добре... Та що це?…»
Над рожевими пелюстками на мить зависла підошва грубого черевика.
«Гей! Шановний! Але ж тут я! Хіба ви не бачите?... Ні. Не бачить. І навіть не дивиться», - тільки й встигла подумати вона, як холодна резина опустилась на її тендітну голівку.
Грубо, без жалю, жорстока людська нога, байдуже втоптала її в землю, як щось не гоже, не потрібне, не важливе. І ось тепер лежать покалічені рожеві пелюстки, за секунди лічені мертві навіки. Тільки що ми бачили отаку красу, та тепер її не має. Йде людина по планеті, сліди залишає. Не велика втрата, скаже хтось із нас. Та лишив когось хтось свята вже не перший раз...
* * *
«Невелика втрата, - скаже нам любий. – Як то можна тут тулити слова - «не убий».
Добре ми й не будемо. Глянемо давай, що ще роблять люди, залишивши рай.
Ви коли не будь, хоч раз у житті побували рано-ранесенько, як ледве на небі показалось сонечко, десь так у годині п’ятій, над озером. Тиша навкруги, все живе тільки-но прокидається. Сонячні промені ще лише ковзають по поверхні землі і по чистому водному плесі. Над озером висять невеличкі клубки туману, а попід самим берегом із охолонувшої за ніч води виплигують рибки. А там, трохи далі, мовби під невидимими парусами, наче у казковому сні, із хмарки туману випливають лебеді. Він і вона. Лебідь і лебідка. Їхні гордо підняті голови хоч зараз готові, щоб на них наділи корони. Прекрасні птахи безшумно ковзають по гладі озера залишаючи за собою лиш ледве помітний слід, який через хвилю уже й зникає. День новий тільки-но починається…
Аж раптом розірвалась тиша і обпалила лебедів вогнем.… Крик болісний роздався над водою. Зустрілись, в цей ласкавий ранок, лебеді з бідою. Розшматована безжально, лавиною гарячого свинцю, горда лебідка лиш прощально зронила в воду голову свою… А білий принц її, злетівши від пострілу у вись, не міг все зрозуміти - де люди тут узялись? Його подруга ще благально простягала до нього два крила, та невмолима смерть над нею вже чигала. Його принцеса умирала… На допомогу кинувсь він до неї. Метався в очі заглядав, та в них вже світлий ранок догоряв... Тут постріл ще один роздався… Із-за кущів мисливець показався. І пес його шубовснув вже у воду, щоби доставить їх йому, й отримать нагороду за службу вірную свою. А ще за хвилю, вже було по забаві й від птахів лишились на воді лиш купа пір’я й слід кривавий…
* * *
І знов «не убий» постало. Та й вбили за що? Чи із нужди, чи для забави? Напевне ми не знаємо. Та що тут скажеш - досі ще вбиваємо. Та коли й того нам замало, давай поглянемо ще якісь картини? Чи може досить? Ну добре. Тоді вернімось до людини.
Вбиваєм квіти і дерева ми, вбиваєм звірів й все, що дише. Чи жити їм, вирішуєм самі, бо дано нам давно це звише. Багато бачимо у світі ми смертей. Вже ніби й серце зачерствіло. Та щоб вбивать таких, як ми, людей, нам, бачте, й цього закортіло...
«… Та цьому винні все життєві стреси і не згоди», - сказали б ви. Ну що ж, коли вже так, вернімось знову до природи. Поглянемо, як у середовищі такім поводять себе люди? І дійсно любо подивитись, як вони вміють веселитись. Ось всі за місто поспішають й такий хороший настрій мають. Вони усі такі привітні й милі, що хочеться розцілувати їх в тій хвилі. Отак би жити, в дружнім колі, щоб було радості доволі. Але давай ми поспішать не будем, а глянем далі, як поводять себе люди?
Коли вже сонце за полудень повернуло, всі пригадали, що за шлунок щось забули. Тут почали всі дружно кульки розгортати і хто що має викладати. Й чого тут тільки не знайшлось. І все це швидко розійшлось. Тож дехто добре вже «набрався», інакше відпочинок би не вдався. А потім почали й стосунки виясняти. Діло дійшло й до кулаків. Тепер, ніхто би з них і сам не розсудив, хто, кого й за віщо бив. І аж тоді затихли всі, як хтось розтерзаний лежав на зім’ятій траві. А навкруги валялись пусті консервні банки і пляшки, сміття й поламані гілки. А серед них, в крові, молодий чоловік, з ножем у грудях.
А що ж то наше пресловуте - “НЕ УБИЙ”?
Як бачимо лежить воно на нас, на людях…
* * *
Давайте повернімося в той час, коли Адам і Єва сім’ю найпершу утворили. В той час, коли синів двох породили і як із ними разом жили. Тоді також, якось так не помітно плинув час, і ось уже молодший Авель вівці пас, трудився Каїн в полі. Усього в них було доволі. Та сталось так, що із трудів своїх вони принесли жертву Богу. Якраз отут ми і виходимо на людську дорогу. Бо жертви Каїна Бог не захотів, а Авеля – була приємна Богу. Тож зародився в серці Каїновім гнів, і заздрощі, і злість й ненависть люта. І що ж тоді? Ви ж знаєте, що Каїн Авеля убив й признатись Богу не схотів.
Та Авелева смерть не могла бути забута. Тож Каїна, Господь прокляв за гріх тяжкий. Тоді й постало “НЕ УБИЙ”!
Була так вперше кров людська пролита руками іншої людини. Давно вже Каїна в живих немає, але людина кров і досі братню проливає. Ще Каїнів багато земля носить. Може спинімось?! Досить! Крові людської ріки вже пролиті. Й Ісус за нас святую кров пролив, щоби ніхто нікого більше вже не вбив.

01.06.2001 р.

Не убий!Проза

Не убий!
Проза