Яблунька

То було давно. Він покидав своє село. Йому стелилась дорога далека. Його чекали життєві переміни . Щоб віддати шану рідному порогу, перед тим, як вирушить в дорогу, він в оселю батьківську зайшов. Пригорнув до грудей стареньку неньку. Втішав, як міг. Зайшов батько. Втомлено присів на ліжко. Почалась сумна розмова. Батьки не хотіли його відпускати, та знали - настала пора. Та пора, коли пташенята вилітають з рідного гнізда. Він дивився, як плаче мати, як батько нишком змахнув непрошену сльозу. Час біг непомітно. Потрібно було вирушати в дорогу. Батьки вийшли за ним, щоб провести.
Всі слова вже були сказані. Наостанок, коли прощались, батько протягнув йому невеличкий, тонесенький пакуночок.
- Що це? - запитав син.
- Яблунька.
Син запитливо поглянув спочатку на пакунок, потім на батька.
- Посадиш на згадку на новому місці, - батько трохи помовчав, - там, де долю свою знайдеш.
Вони обнялись на прощання. Ненька все не могла розімкнути обіймів. Вона наче боялась відпустити його самого в світ. Син пішов. Він віддалявся все далі й далі. Вони дивились йому у слід. Він не обертався. Ніс обережно яблуньку. Йому здавалось, що на ній ще залишились материнські сльози…
* * *
З тих пір пройшло вже чимало літ. Йому багато чого довелось зазнати в житті. Та прийшов той час, як не стало батька. Було дуже сумно. Він лише тепер зрозумів слова: «Так завжди буває, як залишить хтось нас, тоді його нам не вистачає». Хотілося б повернути все назад, та пізно, не можливо. Батько пішов назавжди з цього світу, залишивши душевний щем і образ свій, сердечний біль і неспокій.
Та життя котилося далі. Проходили дні, роки. Батьківський дарунок -яблунька, все підростала. В житті чоловіка були і успіхи, і невдачі, і радість, і сум. Бували часи, що мало не плакав, така тяжкість на серці лежала від людських образ. Та він мовчки терпів і в собі десь гамував біль. Коли вже було зовсім несила, поспішав до яблуньки. Там, торкаючи ніжно, тонесенькі віти, ніби, із батьком, у роки дитячі, вів розмову, і виливав йому душу.
Листочки дрібненькі на вітру тремтіли, тягнулись, горнулись до нього, і щось шепотіли. Щось лагідне й сумне, і добре нараз. Й здавалось йому, що батько тут, поряд з ним. Що, як і в дитинстві, він обережно витирає його рясні сльози.
* * *
Ми не можемо передбачить своє життя. Не можемо загодя скласти плани що до нього. Так і в його долі сталися зміни. Колись, давно, залишивши батьківський дім, тепер він змушений був покинути і другий дім. Та покидаючи його, він був вже не сам, а з коханою дружиною і дітьми. А яблунька та, батьківський дарунок, залишилась там, на новій-старій землі. З нею він залишив і серця частинку, і спогади в ньому – сумні.
Життя тривало… На крутих поворотах долі його і далі нещадно кидало, то вгору, то вниз. Не раз завдавало і радості й болю, і несло вперед, як колись. І знову у серце вселялась тривога, збороти якої не завжди хватало сил. Якраз у таку пору почув він про Бога. Що Він всіх нещасних таких полюбив. Що Господь в цьому світі, залишив Своє Слово, щоб люди по Ньому жили… Тепер для нього Воно стало із ліків – найліпшим. Тепер, яка би не була скрута, із Божим Словом, як із цвітом, і білим, і чистим, неначе із Самим Ісусом Пречистим, приходив він на зустріч. Те Боже Слово і зараз, як яблунька манить його, і різні життєві залічує рани. Тепер, із Ним, він серцем відпочиває. Він відчуває тепер, як над ним розпростерлися Божії віти. У їх тіні він зустрічає те, чого йому так бракувало - і ласку, і любов, і добро, і відраду, і спокій, і мир, і добру пораду, і віру й надію, і впевненість – в вічнім житті!

ЯблунькаПроза

Яблунька
Проза