Ясени

Світлій пам’яті Миколи Місіонера присвячується

На межі Волині і Галичини, вдалині від шумних автомагістралей, серед озер, боліт і лісів заховалось невеличке мальовниче українське село. Воно аж потопало у зелені садів; особливо багато було ясенів, які росли майже біля кожного двору. Село жило своїм звичайним життям... Люди, як і у багатьох селах орали, сіяли, збирали урожай. Земля і люди перепочивали тільки взимку, а весною все знову йшло по-старому кругу. Цей плин життя порушувався тільки тоді, коли траплялось, щось особливе, а так, як нічого такого не траплялось крім, різного роду пересудів та сварок за межу, курку чи дітей і тому подібне, то й люди не помічали, як проходив в буденних клопотах час.
Ось у такому селі народився і виріс Микола. Як усі сільські діти він звик змалечку допомагати батькам. Хлопець, спочатку, навчався у своєму рідному селі, в початковій трикласній школі, згодом у сусідньому, в десятирічці. Вчився дуже добре, був лагідним, слухняним і чуйним хлопчиком. А ще Микола любив виручати своїх друзів, однокласників. Він завжди потрібен був для усіх.
Коли Миколка виріс, то навчився дуже робити одну справу, а саме - розчищати дерева від сухого і непотрібного гілля. Тож завжди відгукувався на прохання односельчан в цьому допомогти. Знаючи це, люди, звісно ж, часто звертались до Миколи, щоб він пообрізував ясени, які затіняли плодові дерева. Крім того односельчани боялися, що під час бурі гілля ясенів може не витримати, обломитись і впасти на дах.
Тож у справі звільнення від ясені, Миколі не було рівних. Немаловажним було ще й те, що робив він усе безплатно... Отак і вийшло, що у невеличкому селі не залишилось тих, хто б не скористалися з його допомоги і не було такого випадку коли б хлопець комусь відмовив.

Це бажання, послужити іншим, стало у Миколи ще більшим після того, як він прийняв Ісуса Христа у своє серце.
Микола і раніше не соромився віри у Бога, а тепер подорослішавши, він наскільки міг поширював Христову Євангелію. Хлопець не міг бездіяльно сидіти і насолоджуватись тим, що він вже спасенний. Не міг не поділитись цією радістю з іншими, з тими які ще не знають Христа. Він, сам себе, називав себе “місіонером ”. Та зрештою, він насправді ним і був, розповсюджував християнську літературу те тільки серед своїх односельчан, а й далеко за межами рідного села. Крім того, хлопець був частеньким гостем і у своїй трикласній школі, а також сусідній десятирічці.
Знаючи Миколу, як людину з чистим серцем, у якому живе Бог, класні керівники запрошували його до школи на уроки по християнській етиці, щоб він доніс Божі істини до дітей. Крім того його, ще не жонатого юнака, кликали і на батьківські збори. Запрошували, бо бачили, як діти його уважно слухають. Та збоку було помітно, що батьки і вчителі прислухаються до його слів не менше. Педагоги хотіли, щоб хтось відкрив дітям духовний світ, світ, який вони не завжди могли подати їм. Його міг пояснити тільки той, хто жив у ньому.
Микола і справді був людиною духовною і не тому, що умів говорити красиві, духовні речі, а тому, що виконував те, що заповів для нас Бог. Всі, хто оточував його, бачили у ньому щось особливе, не звичне. Він був іншим. І те, як відносився він до людей, ще раз підкреслювало думку, що Микола - справжній християнин.
З часом, придбавши бензопилу, Микола зробився ще більше потрібний людям у питанні благоустрої їхніх дворів. Він став справжнім верхолазом, спеціалістом по обрізанню гілля з дерев. Та й Микола полюбив цю роботу. Він із задоволенням допомагав іншим. Густе гілля ясенів створювало таку тінь, що під ним вже мало що росло. А хлопець понад усе любив світло, і не тільки сонячне, а в першу чергу світло Євангелії, світло, яке колись запалив Ісус у його серці і яке тепер освітлювало його життя.
Мав Микола і стареньке авто, яким не раз розвозив християнську літературу по навколишніх населених пунктах. І коли б він не їхав, і куди б він не їхав, у нього завжди знаходилось місце і час, щоб підвезти подорожнього, розповісти йому про свого Спасителя – Ісуса Христа. Розповісти про Його безмірну любов до людей, за яких він відав своє життя.
Судячи з того, що Микола багато свідчив про Христа, можна тільки здогадуватись, яким близьким він був з Богом. Хоча й так було видно, що бажання говорити іншим про спасіння ніколи не гасло у його гарячому серці.

Пройшов час... Микола одружився, переїхав жити у райцентр, Збараж. Та хоч відбулося багато змін у його житті, сам він нітрішечки не змінився, як і раніше був слугою Божим. Як і раніше він допомагав всім, проповідував Слово Боже. Дуже скоро на новому місці, як і колись, у селі, Микола завоював авторитет істинного християнина.
…Одного разу, знаючи, що Микола вміє обрізати гілля дерев, його знову попросили про допомогу. Він, як завжди, відгукнувся на прохання. Для нього, це була звична робота, і навіть із зручностями (йому подали авто вишку, з площадки якої він міг обрізати гілля ясенів).
Як і завжди, і на цей раз Миколі здалося це гарною нагодою послужити людям і Богу.
Тож у цей день все було звичним, хіба що вранішня молитва його була якась особливо палка. Після молитви Микола віддався справам, які вже на нього чекали…
Робота була на не дуже великій висоті і вже підходила до завершення, потрібно було ще відрізати кусок стовбура і все. Микола швидко з цим упорався. Та на жаль, стовбур чомусь не падав і чоловік вирішив зіштовхнути його. Тримаючи в одній руці бензопилу, Микола штовхнув ногою цей кусок…
…Та видно, у цьому випадку, він не розрахував сили поштовху, тож якось так незручно відхилився… і полетів…, униз. Все сталось в одну мить. Під ним знаходилась залізна огорожа з гострими вістрям. Воно стирчало вгору, немов цілий ряд списів, націлених у чисте, голубе небо. Пройшла лише мить, така коротка і така довга. Кажуть, у цю мить перед людиною пролітає все її життя. Та ця мить зупинилась…
Залізо вп’ялось у людське тіло, розірвало його плоть, прошивши її навиліт…
Зверху, на голову, з грюкотом упала бензопила…
Кров, ніби чекаючи свого часу, фонтаном бризнула крізь рани. Він не встиг відчути нестерпного болю, який з усієї сили пронизавши його у різних місцях, дійшов до серця. Ось і все…
„Йду, до Тебе, Господи! Прости, провини мої і те, що так мало зробив для Тебе! Я каюсь у них і хочу постати перед Тобою чистим, як Ти Господи…, Господи…”
Душа ще говорила з Богом, та тіло, висячи за метр від землі, здригнувшись у останній із болісних конвульсій, завмерло.
Все…Тільки німий крик відчаю на обличчях присутніх і ледве чутний стукіт капель крові на сірий асфальт.
Через якийсь час, присутні при цій трагедії, люди вийшли з оціпеніння. Над вулицею залунали слова співчуттів, зойку, крику, жаху, жіноче голосіння. Всі заметушились... Всі кинулись рятувати Та Микола вже не потребував допомоги… Все, що зміг зробити для людей, на славу Божу, він зробив, і Господь покликав його до себе.
Микола вже не чув, як обережно його знімали з залізного, закривавленого частоколу Він вже не бачив заплаканих облич жінок, та навіть чоловіків, які пройшли війну і всякого надивились. Його земна дорога закінчилась...
- Скільки ж йому літ, такий ще молодий? - запитав хтось.
- Тридцять три.., - почулось у відповідь.
- Як Ісусу, якого він так любив, - зронив інший.
Так, він, як і його Ісус, помер служачи людям. Так, він, як його Ісус, висів над землею і кров текла з його проколених ран на цю землю. Йому не прийшлося терпіти, як Ісусу, як багатьом першим християнам, за віру в Христа, але він радий був, напевне, що закінчив життя оросивши землю своєю кров’ю і добрими ділами, які побуджував робити його Господь...
Замовкли людські голоси, перестали шуміти ясени. Сік з свіжозрізаних гілок скапував на закривавлену тирсу і змішуючись з кров’ю входив у землю.

Пройшло багато часу...
Неподалік від цього місця, де трагічно помер Микола, виросли два кущі троянд, які переплелись гілками між собою і обвили цей страшний, від тоді, залізний частокіл. Один, з кущів, був з білими, світлими квітами, як і життя Миколи, а другий уквітчався червоними трояндами, як кров Ісуса, як його – Миколи кров…

PS: …Шуміли, похитуючи головами, ясени:
«Ми росли і будемо рости і що той чоловік сам один міг нам вдіяти? Ми завжди будемо стримувати світло і ніхто нам не стане на заваді…»
Та не знали ясени, що їх скоро вирубають під корінь, бо через них загинув Микола. А ще не знали ясени, що зроблять це його сини…»

11.09.2001, Збараж – Тернопіль.

ЯсениПроза

Ясени
Проза