Сніжинка

Сьогодні святий вечір. Вся сім’я збирається біля столу. А на ньому яких тільки страв не має… І всіх їх аж дванадцять. А який ароматний запах розходиться від них по кімнаті. До нього долучається ще духмяний запах сухого сіна. Воно рівномірним шаром розстелене по столу, а поверх нього святкова скатертина. А на ній… По центру красується макітра з смачною кутею. ЇЇ готували ще від обіду. Варили пшеничну крупу, терли мак із цукром, кидали горіхові зернята. Все це заправляли пахучим медом, а під кінець ще й заливали солодким узваром. А ще на столі стояли: і смачний борщ, і вареники з картоплею, капустою, ягодами, а також оселедці, ціла картопля, заправлена олією з часником, капуста смажена, різні салати, компоти. Одним словом, як кажуть було « усе чого душа забажає.» Та Олесина душа хотіла ще чогось, а саме - подарунка на Різдвяні свята. Проте зараз усі ці запахи лоскочуть ніздрі, збивають з думки. Їсти так хочеться, що аж слинка тече. А тут бабуся усе зупиняє дітей: «Ще трохи зачекайте». Що робити? Олеся з братиками чекають. Вона найменшенька. Їй недавно виповнилось лише чотири рочки. Найстаршому Володі вже аж одинадцять, Віті - сім.
Олеся весь день не відходила від бабусі. Вона слідкувала за кожним рухом її вправних рук. На дворі вже добре смеркло, як усі приготування було закінчено. Бабуся, а вона в сім’ї у таких випадках за старшу, дає команду до столу.
Всі з галасом почали розсідатись круг столу.
- Е ні, діти, - раптом зупинила їх бабуся. – На святий вечір, в першу чергу увага Тому, Хто народився в цей вечір - Ісусу Христу. Тож спочатку будемо молитися і дякувати Богу за все те, що ми маємо на цьому столі.
Сім’я опустилась на коліна. Бабуся молилась, а всі повторяли за нею слова молитви. Олеся тихенько молилась ще від себе. Вона щиро любить Ісуса. Дівчинка й зараз уявляє Його крихітним Дитятком, яке хочеться пригорнути до грудей. Та бабуся розповіла про те, що сталося далі. Як злий Ірод переслідував Його, як вигубив невинних дітей. Вона знає, що Ісус виріс і у нього стали шукати всі захисту. Та людська підлість не знає меж. Ісуса зрадили. Схопили. Розіп’яли. Дитяче сердечко затрепетало від страху, слухаючи про ті муки, які витримав Ісус на Голгофськім хресті. Коли вона почула, як Він помер, дівчинка довго плакала за Ним. Бабуся ледве заспокоїла її, пояснивши, що Ісус воскрес і зараз на небі.
«Як би я хотіла Його побачити, почути, отримати якийсь подарунок на свята, - мріяла дівчинка. – Сказати Йому, що я Його люблю. Але Він напевне і не знає нічого про мене».
Сім’я закінчила молитись. Всі взялись за їжу.
Олеся теж їла солодку кутю, та думки її були про Ісуса. Вона раз-одразу поглядала на почорнілий образ в кутку кімнати, якраз над столом, і думала: «Ісус кращий ніж тут на образі, а ще Він дуже добрий і любить усіх, особливо діток. Може Він почує, що я хочу якийсь подарунок.»
На землю вже майже опустилася ніч. Після вечері, сім’я розійшлася по кімнатах. Та ще ніхто не спав. Володя і Вітя щось таємниче обговорювали в кутку кімнати. Маленька Олеся не звертала на них уваги. Вона, всівшись біля вікна, намагалась розгледіти, що там за ним діється. Цього року зима ніяк не могла знайти собі місця: то випаде сніг, то вже через кілька днів розтане і знову світить ясне сонечко, навкруг сухенько, на стрісі горобчики весело порпаються в пір’ячку. Здається зима вступилась назовсім, давши місце весні. Так ні. Через кілька днів вона знову повертається: жбурляє снігом в лице, щипає морозом за ніс, так що вже й не раді їй. Швидше б вже закінчилась. Та це не можливо. Зима ще й не набулася. Вона щойно вступає в свої права. Адже в школярів тільки-но розпочались зимові канікули. Ось і зараз снігу надворі не густо. Правда, під вечір почали кружляти маленькі білі сніжинки. «Було б добре, якби снігу випало побільше, тоді можна було би досхочу повозитись з гірки на санках ,» - думала Олеся.
Рипнули двері і хтось з хати вийшов надвір. Та Олеся й на це не звернула уваги. Раптом двері знову рипнули. Хтось зайшов. На цей раз дівчинка відвела погляд від вікна. Це був Володя. Його одяг і волосся злегка були припорошені снігом. Крихітні сніжинки, в хатньому теплі, почали швидко танути. Володя швиденько попрямував до Олесі. Підійшовши, він простягнув до неї стиснуту в кулачок руку.
- Це тобі, - сказав братик сестричці.
- А що там? – дівчинка витягнула з цікавістю шийку.
- Дивись! - таємниче промовив Володя і розтулив кулачок.
Олесі аж подих перехопило від побаченого… На долоньці в нього лежала неймовірно гарна, велика біла сніжинка. Такої краси дівчинка ще й в житті не бачила.
- Сніжинка, - захоплено вигукнула Олеся. – Така велика й гарна! В неї усе таке чудове, наче з казки. А де ти її взяв? А чому вона не тане? – закидала хлопця дівчинка.
Володя розтулив був рота, щоб пояснити маленькій сестричці, що він купив її в сільській крамниці, для того щоб подарувати Олесі на свята. А не тане вона тому, що зроблена з пластмаси. Та сестричка його випередила:
- Я знаю чого вона не тане, - ляснула себе по лобі Олеся, - вона особлива. Її мені з неба кинув Ісус. Він знає, що я Його люблю і чекаю на подарунок.
І таке в Олесі після цих слів було щасливе личко, що Володя не відважився заперечити. Він, шукаючи підтримки, поглянув на Вітю: «Що робити?». Та той тільки плечима знизав, мов: «Сам тепер викручуйся». Володя так і не сказав нічого. Взагалі то він і не мав кому вже говорити. Олесю як вітром здуло. Вона вже була біля бабусі.
- Бабусю дивись, що в мене є! - закричала дівчинка підбігаючи до неї.
Бабуся читала газету. Вона, аж окуляри скинула, як побачила сніжинку.
- Ой, дивіться яка краса! – не втримавшись, сплеснула бабуся руками. - І де ж ти її таку хорошу взяла?
- Мені Ісус подарував. Я молилась і Він почув. Та й кинув мені з неба на наше подвір’я найбільшу в світі сніжинку. Вона довго-довго летіла, аж ніч наступила. Було темно і страшно, та вона мене знайшла, - стала розповідати бабусі Олеся.
Дівчинка бачила, як у бабусі від здивування аж брови полізли верх. Старенька хотіла щось і собі сказати, та Олесі вже й тут не було. Вона побігла до мами.
- От непосида, - тільки й встигла вимовити бабуся.

Олеся поклала сніжинку біля себе на подушечку. Прикрила теплою ковдрочкою.
«Відпочинь моя маленька. Ти пролетіла довгу дорогу. Намерзлась, намучилась. А тут тобі зручно і затишно,» - шептала вона до неї. Дівчинка і собі поклала голову на подушечку. Закрила оченята. Перед її уявою постало далеке холодне небо. Від холоду тремтіли навіть зорі на небі, а потім і зовсім заховались за хмарами. З небесної висоти раптом сипонуло безліч маленьких сніжинок. Серед них вирізнялась одна, неподібна до інших. Вона найбільша серед них, десь з Олесину долоньку. Сніжинка спочатку летіла одна. Їй також було холодно і самотньо. Та її одразу ж помітили і захотіли познайомитись багато сніжинок. Вони підлітали до неї. Одна з них малесенька промовила:
- Летімо з нами, - вона показала на своїх друзів, - ми прямуємо на широке рівнесеньке поле. Там з’єднаємось в одну снігову перину і будемо лежати аж до весни.
Її перебила друга сніжинка:
- Ні, ні! Летімо з нами. – Ми опускаємось на прекрасний зимовий ліс. Там будемо гойдатись на гілках пухнастих ялин і сосен.
- Не слухай їх, - втрутилась в цю розмову третя. – Лети з нами. Ми впадемо прямо на освітлене вогнями величезне місто. Там будемо кататись на автобусах, тролейбусах, таксі і різних дорогих автомобілях, будемо заглядати в вікна магазинів, ресторанів і височенних будинків.
- Дякую усім вам за запрошення, - відповіла розчулена велика сніжинка. – Та я не можу цього зробити, тому що лечу в одне невеличке село. Воно знаходиться вдалі від великого міста, серед густих лісів і широких полів. В ньому живе маленька дівчинка Олеся, яка дуже любить Ісуса. Вона так щиро молилась, що Ісус послав їй подарунок. Тож я лечу до неї. Дівчинка чекає на подарунок від Ісуса. Хоча не знає, що це буду я. Та ми з нею подружимось.»
«Ми вже подружились», - думає Олеся і поправляє на сніжинці ковдрочку, точно як мама. Вона не могла діждатись ранку, та сон взяв своє. За мріями дівчинка заснула. Їй видно снився чудовий сон, бо вона щасливо усміхається у сні.
Наступило Різдво. Діти ще спали, та бабуся помітила, що Олеся щось крутиться на ліжку. «Напевне вже проснулась, - подумала старенька, прямуючи на кухню. – І чого її не спиться в таку рань.»
Та незабаром все вияснилося. Не пройшло й кілька хвилин, як в дверях появився великий чорний клубок, а над ним стирчала голова Олесі.
- Бабусю! Я придумала! – промовила дівчинка переводячи подих. – Подарунок від Ісуса не ховають, його мають усі бачити. Приший мені сніжинку на шубі, там їй буде тепленько і м’якенько, і вона завжди буде зі мною.
Бабуся тільки головою похитала:
- Яка ти в мене розумниця. Я тобі обов’язково пришию, але не зараз, бо сьогодні свято - день народження Ісуса Христа, або як кажуть Різдво Христове. Хоч влада в нашій країні проти того, щоб його святкувати, а маленьким дітям навіть не дозволяють говорити про Ісуса. Школярам взагалі кажуть - Бога не має. Їм навіть не можна ходити до церкви. Та наш народ святкує, бо це дуже велике і радісне свято.
- І я можу святкувати і говорити про Ісуса, - перебила її Олеся, - бо я в школу ще не ходжу. Але бабусю, що то за така школа, що в ній не говорять про Ісуса? Потрібно на неї подивитись. Ти ж сама мені говорила, що Ісус є. Просто Він зараз на небі. Ти ж мене не обманюєш? - раптом перепитала вона і зі страхом подивилась на стареньку.
- Ні, що ти. Це чиста правда – відповіла бабуся.
- От бачиш. А правду потрібно говорити усім, - ствердно промовила Олеся і рішуче вперлась ручками в боки.
- Так, - зітхнувши, мусила визнати її правоту бабуся.

На другий день, як тільки розвиднялось, дівчинка взяла санчата, одяглась і вийшла на двір. На той час на шубі ще не було пришито сніжинки, тож Олеся усім показувала її на долоньці.
Через якийсь час про подарунок від Ісуса знала вся їхня вулиця, згодом - сусідня, ще згодом півсела, а там і все село.
Тільки-но закінчились свята, як Олеся вже стояла з шубою біля бабусі. Через кілька хвилин біла сніжинка була пришита на комірчику чорної шубки.
Закінчились канікули і дітям потрібно було йти в школу. Олеся попросила маму, щоб піти з братиками, подивитись на школу. Мама погодилась. Вона йшла на роботу, а це було по-дорозі.
- Ти швиденько подивишся і потім я тебе заберу з собою на роботу. Добре? – напучувала Олесю мама, перед тим як іти.
- Добре! – чемно погодилась Олеся.
Мама підозріло подивилась на неї. «Щось вона не задає ніяких запитань і така слухняна? Чого б це?» Вона не знала, що після розмови з бабусею, Олеся горіла бажанням відвідати школу. «Що воно за школа, що там правди не кажуть?» – думала дівчинка і жила тим днем коли вона її відвідає.
І ось сьогодні це здійснилось. Вони з братиками і мамою підходять до школи.
- Ой як тут багато дітей! – вигукнула Олеся, побачивши, як до школи зі всіх сторін села йшли і йшли учні.
Мама залишилась із знайомою жінкою на вулиці, а Олеся з братиками ввійшли в шкільний коридор. Тут було досить гамірно. В усі сторони йшли школярі. Через кілька хвилин мали розпочатись уроки. Олеся проходила якраз біля учительського кабінету, як раптом двері відкрились і з них вийшов директор в супроводі вчителів. Вони теж поспішали до своїх класів. Побачивши Володю і Вітю з маленькою дівчинкою, директор зупинився. Зупинились і вчителі.
- Це ваша сестричка? - запитав директор хлопців.
- Так! – небагатослівно відповіли хлопці.
- А як тебе звати? – звернувся лагідно директор до дівчинки.
- Олеся! - прозвучала відповідь.
- А хто тобі подарував таку гарну сніжинку? - не втримавшись запитав директор.
Олеся поглянула на братиків. Володя став показувати на себе, кажи мов, що це я. та Олеся знає хто. Вона знає, що Володя тільки приніс сніжинку до хати, а подарував її не він, а Господь. Тож вона обманювати не буде.
- Мені її подарував Ісус, - щиро відповіла дівчинка і її оченята щасливо блиснули. – Він мене любить, - ще радісніше додала вона і поглянула на директора.
Навкруг наступила тиша. Мовчав директор. Мовчали вчителі. Притихли учні. Володя з Вітею аж очі заплющили зі страху.
Директор стояв опустивши голову. Йому було соромно. Ось уже надворі 1975 рік. Двадцять п’ять років він працює в цій школі. В її стінах ніколи не звучали слова про Ісуса. Багато років він говорить дітям протилежне - «Бога не має». Проте він знає, що це не так. Коли важко він і сам молиться, та про це ніхто не знає. Поміж Ісусом і його серцем став червоний білет члена Комуністичної партії Радянського Союзу. Директор боїться відмовитись від цього злощасного партквитка. Він боїться говорити так, як ця маленька дівчинка. «Як би я хотів бути на її місці. Щоб в мене горіли очі так, як в неї, щоб я не боявся говорити правду», - думав директор.
Вчителі чекали від нього на відповідь. Учні чекали на страшний крик. Та він не смів перечити цій дівчинці. Він хотів би і сам мати таку чисту віру і любов до Господа. Учителі переглядались поміж собою. Вони не розуміли його. А їх сивий наставник раптом відійшов в сторону, даючи дорогу маленькій дівчинці. Вчителі і учні і собі наче по команді розступились. Вони стояли попід стінами. А Олеся з гордо піднятою головою, урочисто крокувала живим коридором. На комірці її шубки красувалась велика біла сніжинка - подарунок від Ісуса.

* * *
Пізніше Олеся не раз думала: « А чого це саме мені сніжинка впала на подвір’я? В нашому селі так багато дітей. Хіба вони не люблять Ісуса?»
Тому було б не правильно, як би ми не сказали, що з часом подорослішавши, Олеся взнала, що сніжинку купив їй братик в крамниці. Та коли вона це почула, то зовсім не розчарувалась в Господі. Вона сказала наступне: «Я знаю, що Ісус мене любить. І цю сніжинку подарував Він. А те, що Господь вибрав такий шлях, то Йому видніше. Звичайна сніжинка давно б розтанула. Тож її зробили на фабриці. А потім вона потрапила з великого міста в нашу крамницю. Потім Ісус зробив так, що її таку чудову, єдину в крамниці, ніхто не купив.» Тут дівчинка усміхалась і запитувала співрозмовників: « А знаєте чому?» І коли вони дивились на неї здивовано, вона продовжувала: «Та тому, що сніжинка призначалась для мене. Вона дочекалась, поки мій братик її купить. А те, що сніжинка пластмасова, то це тільки на краще, бо я її зможу носити багато років.»
Олеся підростала, міняла одяг на більший. Проте ще не один рік односельчани бачили велику білу сніжинку на комірцях верхнього одягу дівчинки.
Багато зим пройшло з тих пір, мільярди сніжинок випали на землю і розтанули. У вирі життя, десь зникла і пластмасова сніжинка Олесі. Та спомин про неї назавжди залишився в глибині її серця. І тепер, через роки, розповідаючи своїм дітям про сніжинку, вона з теплотою в голосі згадує чарівний подарунок Ісуса, бо та біла сніжинка стала першою ластівкою в її житті. Вона проклала не змивний слід на серці дівчинки. Пройшло двадцять років від того пам’ятного святого вечора, як Олеся отримала ще один подарунок від Ісуса - життя вічне. Вона вступила в заповіт з Живим Богом.

26.01.06. Тернопіль

СніжинкаПроза

Сніжинка
Проза