На дворі стояла зима. Проте вона була не тільки десь там, за порогом, а й пролізла і сюди - в будинок, настирливо, витісняючи тепло з кожної щілинки і наповняючи кімнати холодом так, що треба було ходити тепло одітими й в хаті.
Аллі не хотілося виходити на вулицю, але треба було йти в підвал по картоплю. Зябко. Поводячи плечима, жінка зійшла по сходах і відкрила двері тамбуру, що виводили на вулицю. Одразу ж, сила холодного повітря дмухнула на неї так, що аж подих забило. Аллі захотілось закрити двері і повернутись до тепла, в квартиру, та вона, пересиливши себе, переступила поріг і тут, вражена, зупинилась...
Перед її очима постало зимове диво: все навкруги було вкрите білою пухнастою „периною”. Сніг, переливаючись на сонці сліпучою білизною, різав очі. Немов білі гриби, в насунутих на самісінькі брови шапках, стояли поодинокі, одноповерхові будиночки. Вони ніби-то щурили, від навколишньої білизни, свої підсліпувато-чорні очі-вікна. Схилили голови під вагою снігу тендітні берізки. Навіть старий, проте, ще могутній дуб, тепер не міг вирватись із снігового полону. Стрімкі смереки безсило опустили додолу свої колючі гілки не маючи сили й поворухнутись. В закутку, там, де росла горобина, де-не-де, з-під снігу, виблискували на сонці оранжево-червоні ягідки. Показатися на світ їм допомогла зграйка птахів, які в пошуках їжі, з апетитом накинулася на них.
- А де ж я візьму їжі? - раптом, неначе повернувшись в реальний світ із чарівної казки, стривожено подумала Алла... Картопля вже закінчується, а хліб і так не кожен день бачимо.
Повернувшись із підвалу з картоплею, Алла прийнялася готувати сніданок. Та робила вона це неуважно - її думки були десь далеко. Вона запитувала себе: "Як пережити цю зиму? На порозі Різдвяні свята..! Яка велика радість для всіх - святкувати народження нашого Спасителя - Ісуса Христа”. Мала б і я радіти, та чомусь важко було на душі. Щойно чоловік повернувся з роботи. Андрій працює двірником, тому встає ще вдосвіта, раніш за всіх у місті, повертається теж раніш всіх. Завдяки таким, як Андрій, наше місто одне з найчистіших в Україні.
Та що з того, коли йому затримують зарплату. А чим оплатити комунальні послуги? Де взяти грошей і на школу, і на ліки, і на одяг, і на їжу? Але кого це обходить? Натомість ці організації страшать: одна - хоче відключити воду, інша - обрізати електроенергію, ще інша - передати до суду. Глянеш на дітей - бліді аж світяться. Знайомі радять їм вітаміни давати, а про які вітаміни може йти мова коли діти і хліба не їдять вдосталь. Не заплатити комунальним службам - значить залишитись без світла і тепла. Заплатити - значить віддати сім'ю на голодну смерть. На це вони не підуть. Тому-то тепер і тягають їх по судах і кабінетах, сваряться з ними. „А за що? За те, що в них багатодітна сім'я? За те, що в них син інвалід? За те, що їм нічого їсти? За що Господи?” - розхвилювалась Алла. Хоча, знаю за що - такий світ. Нікому не має діла до того, що сім'я їхня складається з шести чоловік, з яких четверо діти. Тепер ще й маму забрали до себе. Вона жила окремо від них, та вже в літах, що буде сама мучитись. „Тож тепер будемо мучитись разом, в тісній двокімнатній квартирі,” - сумно усміхнулась до себе Алла.
Та це ще не все, Алла чекає п'яту дитину і молиться, щоб здорова була. Хоча б обминуло її лихо, яке сталося з їхнім первістком Миколкою.
Миколка хворіє на м'язеву недостатність - міодістрофію. Він не може ні ходити, ні вільно володіти руками. Йому вже виповнилось чотирнадцять років. "Ти в нас залишаєшся за старшого", - говорять йому, коли доводиться залишати дітей вдома самих. Коли Алла дивиться в його сумні, не по-дитячому, очі, то аж серце щемить - так би й полинула на край світу за чудо-ліками, аби поставити його на ноги. Та їх немає - хвороба невиліковна. Тому й тримає в собі гіркоту і біль, але виду не подає. Вона завжди намагається підбадьорити Миколку, хоча здогадується, що він усе розуміє."
Аллині думки знову повернулись до насущних проблем - чим прогодувати сім'ю.
"Хоч між люди йди з простягненою рукою," - думала вона. Алла так би й зробила, проте, вона ще надіється на Бога. Цю надію підтримує і в своїх дітях. Не один ранок і вечір вони проводять разом в молитвах. Ні, вони не просять у Господа дорогих подарунків собі на свята, а лише вдосталь хліба і здоров'я для Миколки. Здорові діти бігають по хаті, і їм не так холодно, а Миколка сидить прикутий до інвалідного візка і нишком витирає сльози. Гадає, що ніхто того не бачить, та не бачить хіба що маленький Павлик - йому ще й п'яти років не виповнилося. Він не розуміє всіх цих тонкощів. Проте одного разу він все ж таки помітив, як Миколка плакав... Тоді Павлик підійшов до брата й сказав переконливо:
- Миколко, не плач. Ми просили Ісуса за тебе, і Він скоро нам пришле багато всілякої їжі, а тобі великий білий калач, такий як я колись бачив у магазині.
Миколка нічого не відповів братику, лише пригорнув його немічною рукою і поцілував в непокірний чубчик. Потім, переборовши тремтячий голос, сказав:
- Так, Павлику. Так і буде. Ісус про нас не забуде.
Випадково почувши розмову дітей, Алла, стримуючи сльози, що вже готові були хлинути з очей, вийшла тихенько на кухню.
"Боже зглянься над нами! Зглянься над нашими дітьми! Допоможи нам перебороти ці скрутні дні! Допоможи, бо нам більше нема на кого надіятись... Ніхто не хоче над нами зглянутись! Тільки Ти, Господи! Тільки Ти!..."
В ті дні, коли сім'я молилась, вони не знали, що за них, далеко за океаном, в Сполучених Штатах Америки, молилась велика група дітей. Вони молилися за якусь багатодітну сім'ю, що живе в Україні, якій зараз надзвичайно важко, і якій зараз так потрібна допомога. Американські діти не знали чия то сім'я, але Господь Духом Святим їм відкрив, що така сім'я є. Американські діти після молитовного дитячого зібрання вирішили пожертвувати кошти, щоб допомогти незнайомій сім'ї з України. Вони здали по одному долару.
Ось так, в ці передріздвяні дні, полинули до неба з різних куточків землі, молитви. Можливо, вони десь там, над водами сивого океану, зустрілись і, вже разом, лягли до ніг Господніх у своїм щирім проханні.
Одного ранку в квартирі задзвенів телефон. Покликали Андрія. Він здійняв слухавку. Дзвонив брат Василь із їхньої помісної Церкви. Він попросив Андрія дати його паспортні дані.
- Навіщо вони тобі? - поцікавився Андрій.
- Незабаром дізнаєшся. Тобі передзвонять - пролунала загадкова відповідь.
Андрій, роздумував про таємничий дзвінок і розповів про нього Аллі, але й вона не знала, що думати.
Сім'я й далі молилась про допомогу. Але проходили дні, а ситуація все погіршувалась. Проте вони й далі дякували Богові за те, що Він посилав їм, та просили допомоги. Маленький Павлик не раз уявляв таку картину: одного разу, після молитви відкриються двері, і до їхньої хати увійде усміхнений Ісус. Він буде тримати в руках запашний білий калач, для Миколки, і ще багато різних подарунків.
Він - Павлик, вже великий і сильний, тож потерпить ще трохи, хай Ісус, насамперед, підійде до Миколки. Йому найважче. Хай поздоровить його зі святами й погладить по голівці. В Ісуса, напевне, такі теплі і добрі руки, адже Він такий добрий. Ісус подарує Миколці ту радість, якої йому так бракує, і він перестане плакати.
Так розмірковуючи, хлопчик засинав.
Та Ісус все не приходив, а натомість приходили якісь чужі дядьки й хотіли обрізати світло, потім інші - хотіли відключити воду... А Ісуса все ще не було й не було. Хлопчик тяжко зітхав і знову чекав. Він не втрачав надії.
Вже якось перед самим Різдвом, в квартирі роздався незвичний телефонний дзвінок. Андрій зрозумів - дзвонять здалеку. Він підняв слухавку...
Алла бачила, як, слухаючи, чоловік розгублено кліпав очима, а коли став відповідати, голос його затремтів. Потім, він показав Аллі, щоб вона подала папір щось записати і ручку. Алла дивилась йому через плече, як він писав якісь цифри.
- Щиро дякую Вам! Хай і Вас Господь благословить! Зі святами Вас! - схвильованим голосом, кидав короткі фрази Андрій. Потім поклав слухавку.
Алла з питанням поглянула на чоловіка, та той мовчав. Нарешті вона не витримала і запитала:
- З ким ти щойно говорив?
- З Америкою, - відповів Андрій, приходячи до тями.
- І що Америка від нас хоче? - здивовано запитала дружина.
- Від нас нічого, але нам американські діти вислали грошову допомогу через "Вестер-Юніон", - відповів Андрій і розповів про все, що почув.
Алла, почувши, що діти здали по одному долару, подумала: "Цього навряд чи нам вистачить щоб вирішити наші проблеми, проте, хай маленька, а все ж таки допомога, і за це дякую Тобі, Боже!"
На другий день, Андрій пішов в банк. Алла ніяк не могла його дочекатись, і, коли він, нарешті, прийшов, одразу ж запитала.
- Ну що, отримав?
- Так, - коротко відповів Андрій і став ритись в кишенях.
Алла, не стримавшись, сказала:
- Нажаль, цього буде замало.
- Замало? - перепитав Андрій, - Сто доларів замало? Та це ж нашими більше п’ятисот гривень!
- Як, сто? - перепитала, тепер вже здивована, Алла. - Я думала: там двадцять чи тридцять доларів, не більше.
- Алло! В їхній помісній Церкві не двадцять дітей, як у нас, а як ти тепер здогадалась - цілих сто.
- Слава Тобі, Господи! - промовила зворушена жінка. - Долетіли до Тебе наші молитви. Тепер нам дійсно вистачить борги заплатити, щоб нас по судах не водили, ще й на харчі вистачить.
- Але дітям, ще нічого не кажімо. Хай для них це буде сюрпризом, - промовила вона до Андрія.
Миколка дивився у вікно, на вулицю. Він милувався зимовим краєвидом.
Раптом почулося лупотіння ніг. "Напевне це Павлик," - з любов'ю подумав хлопець.
Миколка повернув голову. Так це дійсно був Павлик. Він з щирою усмішкою на личку, летів через кімнату, тримаючи, високо над головою, пахучий білий калач...
- Я ж тобі говорив! - кричав він, і мало не перевернувши Миколку з візком, кинувся до нього, простягаючи йому калач.
- Це тобі від Ісуса! - промовив він, переводячи подих. - Як жаль, що Він поспішав, і я не встиг Його побачити, - зітхнув хлопчик.
У цей час до дітей підбігли їхній братик Андрійко й сестричка Оленка. За ними підійшли дорослі з подарунками. Їхні обличчя світилися радістю, адже їхню оселю відвідав Ісус Христос. Алла, підійшла до дітей і обійняла їх за плечі:
- Христос народився! - схвильованим голосом промовила вона до дітей.
- Славимо Його! - дружнім хором відповіли діти.
Але що це? Павлик раптом кинувся до вікна...
- Може там за вікном, на снігу, залишились Ісусові сліди? - закричав він.
Решта дітей, і собі, за ним прилипли до шибок. Дорослі, переглянулись і теж підійшли до вікна...
На землю опускались сутінки. На дворі засвітились вуличні ліхтарі. А там, за вікном, вже падав білий, лапатий сніг. Міріади небесних посланців, тихо опускаючись на землю, засипали й ягідки горобини, й сліди від автомобільних коліс, й людські сліди... Але слід, який щойно залишив Ісус, в серцях цих людей, не міг сховатись ні під якою товщею снігу. Він проліг через їхні зворушені, вдячні серця і залишився в них назавжди.
14.10.04. Тернопіль
|
