Колись, ще як Руслан був студентом, їхній викладач Дмитро Омелянович, напучуючи майбутніх головних спеціалістів на лекції, сказав:
- Те, чого ми вас тут навчимо, безумовно добре, але головне вам вивчити бухгалтерію життя. Це, коли ви йдете по вулиці, а перед вами ще здалеку здіймають шапку і першими поспішають привітатися: «Здоровенькі були!»
Сьогодні Руслан Богданович думав думу. Важку думу. Про своє становище, поводження і взагалі про все. Хоча напевне найбільше думав про свою роботу. Бо якраз через неї і формувалось громадське ставлення до нього. Він в селі шанована людина, друга після голови колгоспу. А все це через посаду. Як-не-як Руслан головний бухгалтер колгоспу «Шляхом Леніна». А ось шанованим став не одразу. Це трапилось після одного чуда, ні,.. вірніше двох. Тепер він вже сам не знає чи це дійсно було з ним, чи все це йому приснилось. Ну як, хочете дізнатися що трапилось? Зацікавились? Ну то що розповісти? Гаразд. Розповім. Але тільки вам, по-секрету. Домовились? Отож слухайте…
Руслану ніяк «не йшов» квартальний звіт, бракувало коня. Дивуєтесь? При чому тут кінь? А при тому, що на початок звітного періоду він був, а на кінець - не стало. Запитав зоотехніка. Той каже: «Виміняли на дизпаливо.» «В кого виміняли? Скільки того дизпалива? А де врешті решт договір, акти, накладні, взагалі хоч якісь документи на цю операцію?» - випитує. Зоотехнік тільки знизує плечима: «Виміняли в якогось дядька. Голова колгоспу сказав так зробити. Ми і зробили.»
«Якийсь кошмар», - думав головний бухгалтер, відкриваючи двері кабінету голови колгоспу.
- Володимире Сергійовичу, почав він, як тільки увійшов, - як то так: два тижні тому виміняли коня на дизпаливо, а я не в курсі. Мало того, без жодних документів. Виходить, коли б не звіт, то я б і не дізнався? А тепер, як це все заднім числом провести? Ми ж не приватна лавочка, що можемо робити що хочемо і як хочемо.
- Та вже так вийшло: поле не доорали, дизпаливо закінчилось, трактори простоюють, грошей немає. Тож і виміняли коня на дизпаливо, - почав виправдовуватись голова. Він не очікував такого натиску від свого бухгалтера.
- Ну нехай навіть так. Потрібно було б зі мною порадитись, як все це оформити. А якби раптом ревізія? Що тоді? Коня не має, а корми списуємо. Дизпалива на приході не має, а трактори вже поле виорали. Чим вони заправлялись питається? Водою, повітрям? Як тепер все це залагодити?
Проте голова вже прийшов до тями тож і собі перейшов у наступ:
- Ну, а то вже твоя справа залагоджувати? Для чого я тебе тримаю?
Тепер вже оторопів Руслан.
- Якраз і тримаєте для того, щоб не наробити дурниць. Бухгалтер в господарстві для того, щоб голова в тюрму не попав, - вийшовши з себе відпалив він.
Як не дивно, тут голова промовчав.
Аж раптом Руслан почув його думку: «Правду кажеш. Але коли хто і сяде в тюрму, то це ти. В мене відповідь проста: я в цьому не розбираюсь, для того в мене є спеціалісти. Ось хоча би бухгалтер.»
«Он як?» - подумав Руслан і щоб остудити голову колгоспу сказав:
- Нас учили у випадках, коли керівники не прислухаються до нашої думки і йдуть всупереч закону, чи бодай би всупереч елементарному веденню бухгалтерського обліку, повідомляти вищі органи.
- Навіть так. І що ? Ти повідомиш? Теж мені Павлик Морозов знайшовся, - глузливо промовив голова і його брови полізли вверх.
- Поки що ні. Та я подумаю, - дипломатично відповів Руслан.
- Ну-ну подумай. Але добре подумай. Бо тоді мені такі бухгалтери не потрібні. А кому повірять тобі чи мені, ми ще побачимо. Зрозуміло? – крізь зуби процідив Володимир Сергійович і з погрозою поглянув на бухгалтера.
- Зрозуміло, - відповів похнюпившись Руслан.
Ще й року не пройшло, як юнак знайшов цю роботу після довгих поневірянь по чужих областях. Засмученим він повернувся у свій кабінет.
«Потрібно закінчувати звіт. Хоч часу обмаль, та напевне ще встигну, - міркував він, а там побачимо, як нам жити з головою колгоспу.»
Руслан Богданович недаром поспішав - сьогодні звітний день. Звіти потрібно здати в районі.
Але ось все готово і головний бухгалтер колгоспу «Шляхом Леніна» із звітами в папці, в райцентрі. Тепер потрібно трохи побігати: здати їх і в податкову, і в статуправління, і в управління сільського господарства. Ще потрібно і в банк зайти, і в фінвідділ. Та це вже як вдасться.
Нарешті Руслан зі звітами в статистичному управлінні. Дочекався своєї черги. Уляна Федорівна, взявши в руки один із звітів, швиденько пробіглась по ньому очима. Після цього взялась детально перевіряти кожну цифру.
- Тут добре. Тут теж, - бурмотіла вона собі під ніс. – А тут потрібно розписати овочі. Щоб були в розрізі. Огірки маєте? - підвела очі на Руслана.
- Так, маємо. Городина цього року вродилась непогано. Особливо огірки, - поспішно відповів Руслан.
Жінка швиденько глянула на пакет, що стояв біля Русланової ноги.
«Щось не бачу», - раптом почув її думки Руслан.
- Не бачу, - сказала Уляна Федорівна, вже дивлячись у звіт.
Руслан швиденько зорієнтувався в ситуації, заглянувши жінці в очі, відповів:
- Зараз побачите огірки в цифрах у звіті, а завтра і в натурі.
Уляна Федорівна, не змигнувши оком, відказала:
- От і добре. Дописуй, а там побачимо.
Щось подібне трапилось і в податковій, і в управлінні сільського господарства.
Звіти Руслан здав оперативно.
«А я стільки раніше мав мороки з ними, - задоволено думав він, здавши останній звіт. - Так я до обіду ще й у банк встигну забігти».
Зайшовши у банк, Руслан в першу ж чергу поспішив до Надії Григорівни, вона веде їхній колгосп.
«Потрібно зараз замовити на завтра гроші на зарплату, щоб не було пізно», - міркував він.
- Добрий день! - привітався Руслан, до Надії Григорівни.
- А, Руслан Богданович! Добрий день! Слухаю вас, - відказала та.
- Та я ось забіг до вас, бо хочу замовити на завтра готівку на зарплату.
- Го-ті-вку? На зав-тра? – повільно запитала Надія Григорівна, розтягуючи слова. – Не знаю, не знаю. Зараз з готівкою щось страшне робиться, постійно не вистачає. Я спробую щось зробити, та нічого не гарантую.
Руслан розчаровано зітхнув: «Кругом одні проблеми». Як раптом почув думки співрозмовниці: « Багато вас тут таких ходить і всі хочуть готівки, і то одразу. Та нормальні бухгалтери знають, що і нам тут не солодко приходиться. Я он свою зарплату вже вибрала, а ще багато чого потрібно купити».
«Як же я забув? - ледве не ляснув себе по лобі Руслан. Та стримався і усміхаючись промовив співчутливо:
- Вам тут теж напевне не солодко. Може б я вам чим допоміг. Наприклад баночку-другу меду привіз.
Жінка почервонівши, як школярка зловлена на гарячому, здивовано звела брови і спочатку підозріло поглянула на нього, потім теж посміхнулась:
- Ви так наче думки читаєте. Це зайве. Хіба вже так дуже хочете присолодити моє життя?
- Хочу, - відповів Руслан. – Ну, а ви присолодіть моє притримайте нам готівку на зарплату. Гаразд?
- Ну що з вами вдієш? Гаразд, - здалася Надія Григорівна, опустивши очі.
- Тоді все. Домовились. Завтра я присилаю свою касирку по зарплату. По дорозі і мед захопить.
- Добре. Присилайте касирку.
- Що ж, до побачення! Хай щастить вам! - став прощатись Руслан.
- Щасливо! – почулося у відповідь.
Руслан вийшов з банку.
«Як то можна все просто і швидко владнати, коли знаєш думки іншого, а я раніше думав що головне, щоб було все правильно в обліку. Виходить головне щоб все правильно було у відносинах з тими, кому здаєш звіти, » - міркував він по дорозі додому.
Повернувшись з району, Руслан ще зайшов у сільський магазин. Продавщиця, тітка Одарка, стояла за прилавком і жувала печення. Привітавшись хлопець почав дивитись щоби купити.
Вибравши товар підійшов розрахуватись. Так аби щось сказати промовив до продавщиці:
- Як торгівля? Процвітає?
- Та не дуже, - відповіла та, зануривши руку в засік з печенням.
- Та й в нас не густо.
- Та так, - взялася до розмови тітка Одарка, якраз переджнивок ви напевне крім молока нічого і на продаж не маєте?
- Таки не маємо. Хіба так, інколи на м'ясо здамо якогось бичка, та зараз масово продавати худобу шкода, худа - ще від зими не відійшла. Інколи випишемо якесь порося для своїх працівників чи пенсіонерів, та й то тільки котре ще маленьке, до десяти кілограм. Та й увесь торг, для колгоспної каси, це як крапля у морі, а витрат багато. То на це потрібно, то на те, - і собі забідкався хлопець.
- Так-так, - підтакнула жінка, віддаючи йому здачу.
Руслан вже ховав її в кишеню, як почув думки продавщиці : «Бідненький мій, що ти там знаєш. Он я недавно взяла порося. Мені виписала його на себе баба Параска. Вона пенсіонерка, працювала все життя у колгоспі, тож для неї виписали дешевше. Правда прийшлось дати їй пляшку олії, та то пусте. А отримувати з накладною пішла вже я сама. Там завфермою Тарас, видав мені порося, але вагою не десять кілограмів, як написано в накладній, а тридцять. Прийшлось теж дати пляшку, правда горілки. Отак за дві пляшки я взяла не порося, а доброго підсвинка.»
Руслан поглянув на тітку Одарку. Та далі жувала печення і загадково посміхалась. «От спритна яка, - подумав Руслан. - Голова інколи так виписував поросята, але ж то для районних керівників, а тут виходить, що і село не дрімає.»
Хлопцеві враз захотілось трохи зіпсувати її самовпевненість.
- Мушу йти, - сказав він. – Потрібно ще попередити завфермою, що у районі, в тих людей, що виписували колгоспні поросята вагою під тридцять кілограмів, вони здихають. Люди думають, що таким поросятам вже можна всяку їжу давати, а ті, після колгоспної, накинувшись на домашню об’їдаються, а потім перестають зовсім їсти і здихають.
- Та що ви таке кажете? - в секунді пополотнівши промовила продавщиця. – Це правда?
- Та я точно не знаю. Проте диму без вогню не буває, - відповів Руслан знизавши плечима.
«Не знаю, що там може бути з тими поросятами, чи перестають вони їсти чи ні, та знаю, що тітка Одарка тепер забуде про їжу. Он перша ознака, навіть печення перестала жувати,» - в середині усміхаючись, як школяр-бешкетник, подумав Руслан.
Він вийшов на вулицю.
Пройшовши кілька кроків Руслан почув, як за спиною клацнув замок. Потім задріботіли жіночі каблуки. Хлопець оглянувся. Замкнувши крамницю, з заклопотаним виразом на обличчі, кудись поспішала тітка Одарка.
Одного разу голова колгоспу повернувся з районної наради, як грозова хмара. Одразу ж після того, зробив «розгони» на нараді колгоспних спеціалістів. А вже на другий день, викликав до себе і головного бухгалтера.
- Руслане Богдановичу, - звернувся він до нього. - Я вчора розповідав, наскільки нашим колгоспом невдоволенні районні керівники. Наш колгосп став пасти задніх, особливо по надоях молока. Є ще перспектива низької урожайності ячменю. Тому ми тут з зоотехніком і агрономом вирішили трохи виправити ситуацію. Ми збільшимо надої молока таким чином: по бухгалтерських даних збільшимо їх, а так, як фактично їх не має, то дописану різницю спишемо на годівлю телятам. З ячменем зробимо наступне: п’ятдесят гектарів переведемо в однорічні трави, але обмолотимо. Зерно піде в валовий збір, а солома замість однорічних трав, на корм худобі.
- А що скажуть корови? Адже однорічні трави, то не солома. В нас і так надої впали, - висловив сумнів Руслан.
- Корови мовчатимуть, - голова поглянув на хлопця. – І ти мовчи.
- Добре, - буркнув Руслан. А потім додав:
- Та й з цукровим буряком нас не все в порядку.
- От-от. Добре що нагадав, - пожвавішав голова. – Ми тут теж покажемо менше гектарів ніж посіяли, а різницю спишемо, - він задумався. – Напевне теж на однорічні трави.
Хоч-не-хоч, бухгалтер погодився. А потім і сам запропонував деякі ідеї голові. Помаленьку вони порозумілись.
Пройшло ще кілька місяців. В колгоспі зібрали і зернові, і картоплю, і цукровий буряк. Потрохи готовились до зими. Якраз підійшов день працівника сільського господарства.
В великій залі зі всього району зібрались: керівники району, колгоспні керівники і спеціалісти, кращі колгоспники. Перед святковим концертом, з привітальною промовою виступив начальник управління сільського господарства. Сьогодні, звичайно, говорилось тільки про досягнення на колгоспній ниві. Називали кращі господарства району. Їхні керівники вставали, під оплески залу, кланялись на всі боки. Раптом Руслан, який сидів поруч голови колгоспу, почув з трибуни:
- Сьогодні можна поздоровити і колектив колгоспу «Шляхом Леніна». Не має що гріха таїти, були проблеми в цьому господарстві. Ми поговорили з його головою Володимиром Сергійовичем. Треба віддати йому належне: він правильно зрозумів політику партії і зробив належні висновки. Завдяки його енергійному, умілому керівництву відставання по надоях молока, суттєво зменшилось, а урожайність зернових і цукрового буряка, в порівняні з минулим роком значно виросли. Отож вітаємо! Значить, коли захочеш, можеш.
Руслан поглянув на свого керівника. Володимир Сергійович, який вже відкланявся на всі боки, стояв гордо піднявши голову. Він аж почервонів від задоволення. Руслан теж, але від сорому.
З тих пір у Руслана усе пішло, як по маслу. Хоч і трохи набридло торби возити до району, ну та це вже дрібниці. Такі відносини тривали майже рік. І хоча Руслан чув думки інших всього лише один день, та тепер він і так догадувався, що хто хоче і думає про нього. Тепер в усіх інстанціях він був свій чоловік. Його привітно скрізь зустрічали. Звичайно ним були задоволені і колгоспні спеціалісти і сам голова колгоспу. Непогано ставились до нього і колгоспники. Аж ось одного разу, здаючи звіти, він знову почув думки інших…Та вони були трохи відмінні від тих, які були колись... Ось деякі з них: «Вже той бухгалтер з «Шляху Леніна» набрид. Думає, що купив нас за якусь торбу огірків, чи мішок капусти. Щось придумав би оригінальніше, ну хоча би догадався завезти додому, а то приволік усе сюди, на роботу. Ще хто щось не так подумає.»
«Ти диви!? Ще й вередують,» - подумав Руслан.
Одного дня Руслан, як завжди, йшов селом, до контори. На сільських вулицях не було видно ні душі. Настала якраз обідня пора і всі люди спішно порались біля домашньої худоби. Хто з роботи прийшов, а хто з власного городу. Лише дід Захар нікуди не поспішав. Він вже давно на пенсії, дружина померла, тож його господарство складалося з півня і десяти курей. Правда, ще є в нього кіт Федот. От і все. Через те часу в нього хоч відбавляй. Ось тому і сидить він разом з Федотом під плотом на лавочці. Гріються обоє на сонечку.
«Виявляється, що всі мене просто використовували, а чи шанували, як людину, як спеціаліста, хто знає? Хіба що дід Захар. Цьому від мене нічого не потрібно, а проте кожен раз, як мене побачить, ще здалеку здіймає кашкет і першим вітається. Он і зараз сидить на своїй лавочці і сто процентів, буде все як завжди,» - потішає себе Руслан думкою, наближаючись до того місця де сидить дід.
Побачивши ще здалеку Руслана, дід здіймає кашкета і гукає назустріч:
- Здоровенькі були пане бухгалтер!
- А що я казав? – зрадів Руслан. - І вам доброго здоров’я діду! - повеселівши відповідає він дідові і знову думає: «Ось цей старий нічим зі мною не зв’язаний. Йому просто мене приємно бачити, і поважає. Точно як говорив на лекції Дмитро Омелянович. Значить я все ж таки шанована людина. Головне - це думка простих людей».
Та не встиг він ще пройти повз діда, як почув навздогін його думки: «Ось цей, ще зелений та вже голову задирає, головний бухгалтер. Я б може на нього і уваги не звертав. Та хто його знає, може коли прийдеться, попросити, щоб щось виписав в колгоспі. Тож краще першим привітатись, що з мене від того корона з голови впаде, чи що?..»
Руслан з несподіванки аж через камінь перечепився почувши таку про себе думку. «Я ніколи ні з ким не поводився пихато, тим більше з дідом Захаром. Чого ж він так про мене думає? - здивувався хлопець.
Надійшла субота, скорочений день. Всі розійшлися по домах. Контора спорожніла. Лиш Руслан пихтить ще над паперами. Та його думки весь час повертають на інше.
«Все як у Тараса Григоровича Шевченка: «Думи мої думи, лихо мені з вами, - думає він і сумно посміхається. - А може б то я теж вже йшов додому, - міркує Руслан, як раптом згадав, що має зайти якийсь пастор, виписувати автобус.
« А я вже касирку відпустив, - зітхнув хлопець. - Прийдеться трохи зачекати. Я думав, що пасторі є тільки за кордоном. Виявляється що є й в Україні, у віруючих. Цікаво які вони?» - подумав Руслан.
Взагалі то всіх священиків він не любив, чи через те, що батьки говорили, якщо хочеш гарно жити і нічого не робити, то вивчися на попа. Йому весь час здавалось, що вони дурять не тільки людей, а й Бога.
Його думки раптом перервав стукіт у двері.
- Заходьте, - гукнув він.
До кабінету ввійшов високий з сивиною чоловік. Він був одягнений у простий чорний плащ. Обличчя відвідувача було худорляве з добрими очима. В очах Руслан добре розумівся, не в одні приходилось дивитися. За день багато їх проходить і всі різні.
- Слава Богу! - промовив відвідувач приємним голосом.
- Слава навіки! – відповів бухгалтер.
« Це напевне і є отой пастор, - подумав він. Я ще з ним не говорив, а в мене уже склалось приємне враження про нього», - мимоволі подумав Руслан.
Як раптом почув думки відвідувача: « Це і є напевне той бухгалтер. Ще досить молодий, проте наче скромний для цієї посади.»
Руслан аж закашлявся почувши таку про себе думку.
- Я вас слухаю, - звернувся він до пастора.
- Мені потрібно виписати автобус. Ми хочемо їхати на євангелізацію, яку проводить Біллі Грем.
- Прошу сідайте. Я зараз все оформлю.
Русланові раптом захотілося зробити щось приємне для цього чоловіка тому він сказав:
- В нас автобус коштує трохи дорого, та я можу виписати його на когось з наших колгоспників, що їдуть з вами. Так буде на двадцять процентів дешевше. Гаразд?
- Гаразд! Дякую! Якщо так можна, то нехай буде, як ви кажете, - посміхаючись відповів відвідувач.
- От і добре, - підсумував розмову Руслан.
Він швиденько виписав касовий ордер на ім’я одного з віруючих односельчан.
Пастор підвівся.
- Ну що ж, щиро дякую, - промовив він. – До побачення! Потім ступивши крок до виходу з кабінету, повернувся і додав:
- А може й ви хочете почути, що думає про вас Господь? Приходьте завтра до Дому Молитви, на десяту годину, звідти вже поїдемо в область на зустріч з Біллі Гремом.
Відвідувач пішов, а Руслан все ще сидів розкривши рота.
«Що думають про мене люди я вже чув. А що ж думає Господь? Цікаво. Досить цікаво. Що поїхати? Але яке там, - він одразу ж відкинув таку думку. - Нікуди я не поїду. Роботи повно. Та й як я поїду з віруючими? Що про мене подумають? Проте це дуже цікаво.»
Руслан таки не поїхав. Закрутився, завертівся, та головне не відважився. Так пройшло ще два роки. Багато чого змінилось з тих пір. Руслан залишив роботу в колгоспі, не хотів брати участь в цьому великому обмані.
«Що ж це виходить, - думав він. – Я знаю, що у всіх господарствах так роблять, а в районі двадцять сім колгоспів, а в області сімнадцять районів, а в Україні двадцять чотири області і Автономна Республіка Крим, а в Радянському Союзі - п'ятнадцять республік, тобто в цілому сотні тисяч таких, як ми господарств. Потім в газетах пишуть, які то ми передові, ось тільки за рахунок урожайності отримали тисячі тонн зерна. А його фактично не стало більше, все лише на папері. Так і з молоком: на папері є, а телята його і в очі не бачили. А якби злити все молоко, що приписано, в одному місці, на карті би появилось нове море - молочне. Та в принципі не тільки з цими двома видами продукції, і не тільки в колгоспах дописки. Яка ж то велика брехня вийде, коли взяти все докупи. Та в світі того не знають і можливо вірять в успіхи Радянського Союзу.»
* * *
Звичайно на обмані далеко не заїдеш, тож і Радянський Союз проіснував не довго - розпався. Розпався і колгосп «Шляхом Леніна». Спочатку йому поміняли назву на «Новий шлях», потім поміняли голову колгоспу, згодом ще одного. Та процес був невідворотній - колгосп, як організація, перестав існувати. А тоді його ще й розібрали фізично - по цеглині, по камінчику, патичку. І залишилась на кінець, одна руїна.
При тім всім, видно бажання почути, що думає про нього Бог було досить сильним, і ніяк не полишало хлопця. Бо одного разу він таки пішов у зібрання до віруючих. Видно щось йому Господь таке відкрив, що він і досі ходить. Правда тепер не чує більше людських думок, та чує думки Божі. Проте цього, як виявилось, йому досить.
Мучинский Николай ,
Тернополь, Украина
Женат. Двое дочерей.Собираю разные удивительные истории-свидетельства, которые случаются с нами в реальной жизни ибо Господь творит чудеса и по сей день. С Божьей помощью пишу по них рассказы, в основном на украинском языке. Есть и небольшая часть рассказов надуманных. Они из личных наблюдений и рассуждений, или сотканы из нескольких историй.
Божих Вам благословений! e-mail автора:ilkivkolja@i.ua
Прочитано 5353 раза. Голосов 1. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Сподобалось. Колись я теж працював у сільському господарстві - агрономом. Пригадую - чого тільки не росло в мене в "однорічних травах"... Комментарий автора: Дякую! Отак ми й жили - одне писали, а інше робили.