«Слухай своє серце»

На площі біля школи ще зранку грала музика. Діти потроху збиралися. Всі охайно одягнені з квітами в руках бігли вони на поклик шкільного дзвоника. Веселі першокласники раділи: завтра вони будуть вже вільні. Починалися канікули. Всі чогось чекали, хвилювалися. Але важливим цей день став для випускників. Сьогодні вони почують останній в своєму житті шкільний дзвоник. На них чекає самостійне доросле життя.

Дівчата під звуки гімну тихо витирали сльози, хлопці струнко й серйозно стояли поруч. Що подарують їм наступні місяці, ким стануть вони в житті? Ніхто не зміг відповісти на це питання остаточно. Всі лише сподівалися...

Серед шкільного гомону стояла Олена. Вона була єдиною, хто досі ще навіть не уявляв куди йти далі. Всі її однокласники хоча б мали мрії. А вона...

Залунав останній дзвоник. Ніхто з старшокласників не рухався. Всі вслухувались в якійсь рідний, але в той же час вже далекий звук. В серці Олени він пролунав наче вирок. Хто тепер допоможе їй? Хто підтримає в тяжку хвилину теплим словом? Вчителі замінили дівчині батьків. Мати Олени загинула ще три роки тому, а батько залишив їх, коли Олена була зовсім маленькою. Тепер вона лише на фотокартках бачила посмішку матусі. Останній дзвоник говорив про те, що сьогодні вона повинна розлучитися з рідною школою, зі всіма, хто її любить.

Це свято перетворилося для Олени в ще один день, який у календарі обведений чорним кольором. Вона посміхалась в той час, коли серце здригалося від сліз. Вона не змогла піти з іншими святкувати випускний. Олена повернулася додому. Дівчина дістала з великої шафи альбом, взяла фотокартку матері і притулила її до серця.

- Мені тебе так не вистачає. Якщо б ти була поруч, ти б підказала мені, куди йти далі. Чому життя таке суворе?

Олена закрила обличчя руками, але плакати вже не було сил. Вона довго ще сиділа на одному місці, а потім підвела очі і згадала слова мами: «Коли тобі буде важко, коли перед тобою скінчиться шлях, коли буде здаватися, що час зупинився – слухай своє серце, воно підкаже тобі дорогу. Воно єдине, хто ніколи не зрадить тебе. Слухай своє серце...»

Олена вийшла на вулицю. Навпроти її вікна колихалась старенька гойдалка. Дівчина підійшла до неї і доторкнулася рукою до маленького крісла. Гойдалка зупинилась. Олена на мить замріялась. Вона згадала, як маленькою мати розгойдувала її, як вона уявляла себе ластівкою, яка вільно літає біля білих хмарин. А мати посміхалась... Як давно це було. Та час повернути неможливо.

Роздуми Олени обірвалися. Вона почула як позаду плаче маленька дитина. Мати її щось кричала, та била малу з усієї сили. А потім промовила найстрашніші слова:

- Краще б ти не народилась!

Дитина заплакала ще голосніше та тулилася до ніг матусі. Але мати не зважала на це уваги. Олена підійшла до малечі та пригорнула її до себе. Дитина заспокоїлась та простягла свої ручки до дівчини.

- Ви не знаєте, як це важко – жити без матусі. Не примушуйте дитину страждати, – Олена подивилась в самі очі розлюченої матері. – Ви не розумієте... - по її обличчю покотилися сльози.

Мати підійшла до своєї дитини:

- Вибач мене, добре.

Дитинка посміхнулась, а Олена тепер нітрохи не сумнівалась, куди йти.

- Спасибі тобі, мамо. Ти навчила мене слухати своє серце.

Минали роки. Олена працювала у дитячому притулку. Вона дарувала дітям любов не однієї матері. Вона стала мамою більш, ніж ста п’ятидесяти дітей, хоча власних дітей ніколи не мала. А коли перед нею ставали проблеми, наче великі гори, вона поверталась до рідної оселі, сідала на гойдалку та... слухала своє серце.

«Слухай своє серце»Проза

«Слухай своє серце»
Проза