Перпетуя

Рим. На трон зійшов новий імператор - Септімій Сєвєр.
Здавалось, що тепер християни можуть полегшено зітхнути. Справа в тому, що на початку свого правління імператор важко захворів. Один із його рабів, християнин Прокул, намастив його тіло бальзамом, після чого Септемій відчув полегшення, а згодом і повністю видужав. Своє чудесне зцілення він не пов’язував з молитвами, які супроводжували лікування. Проте, після цього випадку, ставлення його до християн поліпшилось. Він набрав собі з них прислугу і вчителя для свого сина. Також імператор став захищати від гніву незадоволеного народу багаті християнські сім’ї Риму. Проте, як ми побачимо нижче, це було в основному результатом його місцевої політики. В провінціях гоніння проти християн розгорялось.
Після одного з своїх вдалих походів на Схід, імператор cпочивав на лаврах слави. Багато народів впало перед його непереможними легіонами. Багато царів стали його рабами. Йому віддавали славу усі, від раба до вільного, від легіонера до консула. Перемоги на Сході піднесли імператора у власних очах настільки, що він не міг спокійно дивитись на мирні успіхи людей нової віри, яка все більше поширювалась в Римській імперії. Ці люди, чомусь не віддавали слави його перемогам. І це не були якісь ворожі племена, а його піддані, мирні люди. Вони називали себе християнами.
„ Вони славлять якогось єврея, розіп’ятого ще дві сотні літ тому. Єврея, Якого називають Царем, але Який за своє життя не завоював ні одної країни, ні одного народу. Хоча Він би і не зумів цього зробити, бо ж навчав „любіть ворогів своїх”. Не любити їх потрібно, а знищувати. А він, Сєвєр, вміє це робити. Тому-то його постійно супроводжує бог війни - Марс. З ним він покорив стільки народів, що для нього якісь християни... Він заставить їх визнати його богів і зректися своєї фанатичної віри. І це потрібно зробити, і то негайно. Потрібно поставити їх на місце або знищити. І я це зроблю клянусь Юпітером і Марсом” - напевне, обдумував таке рішення імператор. Якраз на цей період відносяться переслідування християн, тому що злість, яка була однією з рис характеру імператора Сєвєра, тепер проявилась на повну силу. Найжахливіше ці гоніння проявились в Африці, яка знаходилась на той час під владою Рима...

Карфаген... 202рік...
Перпетуя відчула, як маленький згорток на її руках притих. Слова колискової завмерли в неї на губах. Жінка перестала співати. Вона з ніжністю гляну а на сина. Дитина, уткнувшись їй личком у груди, тихенько посапуючи носиком, солодко спала. Відчуття материнського тепла, стукоту материнського серця поруч, навіювали на неї спокій і затишок.
„Спи мій маленький. Ти ще такий далекий від реалій цього світу, від його пихи і злоби, від насильства і лицемірства. Проте, тобі не буде так важко, як було мені. Я тебе познайомлю з Тим, Хто дає сили пройти цей земний відрізок шляху в мирі і радості. Познайомлю тебе з Тим, Хто проведе тебе через життєві бурі. З Тим, з Ким ти будеш так само відчувати себе в теплі і безпеці, як зараз на моїх материнських руках. Спи, мій любий, і хай благословить тебе Той, Хто пролив Свою кров за таких як ми. Та ти ще дуже маленький і Його не знаєш. Коли я була трохи більшою за тебе, для мене наймогутнішим в світі був батько. В нього я знаходила всі відповіді на свої запитання. В нього я знаходила захист. Коли я підросла, батько вже не міг задовольнити мою цікавість. Тепер я доросла, заміжня жінка. Моїм порадником і опорою мав стати чоловік. Та життя показало, що все це ілюзії. Навіть найрідніші, найближчі, найдосвідченіші і наймудріші люди можуть не мати відповіді на прості запитання. Та тепер усе змінилось... Я знайшла Того, Хто дає відповідь на всі мої запитання. Я знайшла захист, і він в Христі Ісусі” - роздумувала Перпетуя.
Вона, притиснувши до грудей немовля, щасливо замріялась...
„ Тепер я щаслива... Таке щастя мені навіть не снилось». Справа не в тім, що вона раніше рахувала себе обділеною долею. Ні. В неї було все. Біля неї були дорогі серцю, любимі їй люди: турботливий чоловік і крихітний син, дорогі батьки і хороші друзі. Вона належала до багатої, аристократичної сім’ї, отримала хороше виховання. Але про справжнє багатство вона взнала тільки тепер. Тільки тоді, коли повірила в Ісуса Христа. „Яке то щастя! Наскільки-то обділені ті люди, які не взнали про любов Божу, про спасіння, про вічні небесні оселі, які чекають своїх вірних. Як я рада з того, що моя сім’я мене підтримує. Хоча не вся. В її солодкі думки закралась крапля гіркоти. Батько, любимий батько, далекий від Бога. Він фанатично тримається ще своїх римських богів.”
Раптом якась тінь промайнула в дверях і зруйнувала всі її мрії.
Перпетуя підвела погляд. Це була Лідія, рабиня. Хоча, яка вона рабиня. Лідія для неї мов сестра.
- Що трапилось? - стурбовано запитала Перпетуя.
- За вами прийшли, - зляканим голосом видавила з себе Лідія.
- Хто?
- Конвой від судді, - додала рабиня і схопилася рукою за рот.
- Скажи їм, що я зараз вийду, - після короткої паузи, відповіла їй спокійно Перпетуя. Проте, в неї усе всередині охололо.
- Приглянь за дитиною, - сказала вона Лідії і закусила до крові губу.
Тремтячими, наче не своїми руками, вона обережно передала сплячого сина рабині. Потім не твердими кроками направилась в екседру. Там вже на неї чекав, з двома воїнами, слуга судді.
- Я слухаю вас, - жінка запитально глянула на представників судді.
- Вас викликає до себе суддя, - по-військовому відчеканив той і простягнув їй повістку.
- Можна я попереджу своїх рідних, адже зараз вдома крім мене і слуг нікого більше не має.
- Ні! - прозвучала коротка відповідь.
- То мене арештовано, - запитала жінка.
- Ще ні! - знову прозвучала така ж коротка відповідь посланця. Та трохи потупцювавши на місці він винувато додав:
- Наказано доставити негайно.
- Ну що ж, тоді пішли, на все воля Божа! - зітхнувши промовила Перпетуя, пробігши очима папірець.
Судячи з його змісту, суддя викликав її на розмову. Жінка розуміла, що вона може закінчитись по-різному. Так же здогадувалась, про що вона буде. Після того, як Перпетуя познайомилася з християнами і стала ходити до них в зібрання, світ навколо неї наче змінився, ні, не на краще. Тепер вона частіше стала ловити на собі погляди, сповнені ненависті, стала чути за своїми плечима таємниче перешіптування. Але, як не дивно, їй хотілося співати. Все навколо було у дивнім світлі і їй хотілось обійняти увесь світ, навіть тих, хто так зі злістю дивиться на неї. Вони не знають, яке то щастя пізнати Бога живого - не ідола з дерева чи каменю, а Бога, з Яким розмовляєш кожен день, кожну годину, Якому викладаєш всі свої біди й радості. Бога, Який розуміє тебе, як ніхто.
Тоді вона ще не знала, що навколо неї збираються хмари.
„Тепер вони, напевне, вже зібрались, - розмірковувала вона. - Як жаль, що це стається якраз напередодні такої події в моєму житті.” Увесь день, перед тим, вона була у піднесеному настрої, адже буквально через кілька днів разом із своїми друзями, прийматиме святе по вірі водне хрещення, вступить у заповіт з Богом.
Як представник однієї з відомих багатих сімей, вона була добре обізнана з політичними настроями, як і в Римі, так і тут, у Карфагені. До неї доходили вістки про нову хвилю гонінь проти християн. Хоч їй було неймовірно важко дивитись, як переживає з цього приводу її батько, та вона не могла покинути Христа.
„ Що поробиш потрібно пройти цей шлях до кінця,” - твердо вирішила Перпетуя.
Вони вийшли в атрій. Пройшовши двором до брами, Перпетуя озирнулась на будинок. Оповитий зеленим плющем з дрібненькими зелено-жовтого відтінку квіточками, він був таким затишним і рідним, що в неї аж сльози навернулись на очі. В цей час на сходах будинку зібралась челядь. Серед них Перпетуя помітила Лідію з її сином на руках.
„Можливо, ми вже з ним більше не побачимось, - з болем у серці подумала жінка. - Можливо, вже більше мені не доведеться потримати його на руках, не доведеться співати йому колискової, не доведеться ще раз подивитись у його блискучі чорні оченята.”
У Перпетуї сльози ринули двома струмками.
- Що ж це я розкисла? Зі мною Господь! - сказала подумки собі Перпетуя.
Зібравши всю свою хоробрість у кулак, вона швидко відвернулась, щоб не ятрити більше душу.
- Я готова. Йдемо, - подавляючи гіркоту в серці, промовила жінка до конвоїрів і, високо підвівши голову, пішла з двору.
Будинок суду був неподалік. Та навіть під час такої короткої подорожі вони встигли зустріти на своєму шляху немало перехожих. Одні з них злорадно усміхались, інші похитували головами, ще інші показували пальцями, та все це було для Перпетуї немов сон. В її голові зараз вертілась одна лише думка: Жаль було за тим, що вона не попрощалась з сином, чоловіком, батьками, та ще більше було шкода того, що вона не встигла прийняти хрещення.
„Напевне потрібно зважувати на свої слова та емоції. Можливо, мене ще відпустять, адже конвоїри сказали, що мене ще не арештовано”, - далі розмірковувала вона.
Так за роздумами вона не помітила, як вони підійшли до будинку суду.
Молячись в душі про підтримку Бога Всевишнього, Перпетуя переступила поріг залу. Те що відкрилось її очам, заставило стиснутись її серцю, та разом із тим жінка відчула і якесь полегшення. Вона не сама. Також під конвоєм у залі вже були і її друзі: Феліцата, Ревокат, Сатурній і Секундул . Зустрівшись з ними поглядом, вона зрозуміла, що вони теж не відступлять від Христа. Таким чином трохи підбадьорившись, Перпетуя постала перед суддею.
- Перпетуя, - звернувся до неї суддя, - дочка одного з шанованих громадян нашого міста, - і він назвав прізвище.
- Так, ваша честь! - відповіла жінка.
- Чи визнаєш ти, що через молодість ти піддалась емоціям і стала учасником зібрань групи християнських фанатиків, - далі суворо запитав її суддя.
- Ні! Не визнаю! - відповіла Перпетуя.
- Тобто, ти не визнаєш, що зустрічаєшся з християнами, - уточнив суддя.
- Ні, не визнаю, що через свою молодість і емоції, я стала християнкою. Я це зробила свідомо, - твердо відказала Перпетуя.
- Ти розумієш, що щойно ти сама назвала себе християнкою, - нахмурив брови суддя.
- Так! Я і є християнка! - так само мужньо відповіла молода жінка і глянула прямо в вічі судді.
- Дитино! - раптом пролунало десь у неї за плечима.
„Батько! - майнула думка. - Як він дізнався? Бідний мій таточко. Це для тебе важкий удар. Я думала, що буду обачніша в словах, та інакше не можу.” Вона повернула голову назустріч батькові.
Він пробирався крізь невеличкий натовп цікавих, які заповнили зал. Блідий, з палаючими очима, розкуйовдженим сивим волоссям, він поспішав на порятунок своєї улюбленої дочки.
Як тільки він почув, що його дочку викликали до судді, кинувши все, він поспішив до суду. Дорогою батько згадував їхні розмови про її рішення стати християнкою, про всі свої доводи і відповіді дочки. З них він зрозумів, що її не переконав. Вона непохитна у своїй вірі і хоче прийняти водне хрещення. Та якби тільки цим усе закінчилось. Він знає про ті переслідування, які чиняться щодо християн, про ті неймовірні страждання, яких може зазнати і його дитина. Знає про них і його донька. Та це її не лякає, а їй лише двадцять два роки, - роки розквіту, роки любові і материнства.
Йому важко було повірити, що його дитина, виховуючись у такій благополучній, шанованій сім’ї, не знаючи ніяких обмежень ні в їжі, ні в теплі, ні в достатку, шукає ще чогось і має такий твердий характер. Окрім того, вона все вважає за ні що, крім своєї віри в Ісуса Христа. А він, безмежно люблячи свою доньку, він панічно боїться ганьби, яку може накликати на їхню сім’ю Перпетуя. І ось це сталось...
- Доню, що ти кажеш? Зупинись! Негайно зречись своїх слів! - проштовхнувшись до неї, став благати батько.
Перпетуя похитала заперечливо головою.
- Ні! - твердо відказала вона.
- Не слухайте її ! – звернувся він до судді, - вона не знає, що каже.
З болем і слізьми він знову звернувся до дочки:
– Чому ти називаєш себе християнкою?
Показавши на амфору, яка стояла на підлозі, Перпетуя відповіла:
-Батьку, чи можу я назвати цей посуд не тим іменем, яке він має?
-Ні, - відповів батько.
- Тим більше, не можу я назватись перед тобою іншим іменем, ніж християнка?
Батько, стиснувши голову руками, зі стогоном упав на коліна... Присутні скрушно хитали головами, суддя звівся над столом.
- Молоді люди, - звернувся він до Перпетуї та її товаришів, - зважаючи на ваші шановані родини, наданим мені правом, я поки що відпускаю вас. Але цим же правом я арештую вас, якщо ви не зречетесь цієї віри; продовжуватимете зустрічатись із християнами. Зараз ви можете бути вільні, та пам’ятайте мої слова, пам’ятайте про свої родини. А тепер віддайте належне великодушності нашого імператора, що дає вам можливість схаменутися. Проте майте на увазі, що я буду за вами стежити.
... Їх відпустили. І вони, звісно дякували, але не імператору Сєверу, не судді, а Господу Богу. Після цього випадку молоді люди зрозуміли, що є два шляхи: шлях страждань, можливо мученицької смерті, і шлях відступництва, зради, який допоможе їм зберегти життя та занапастити душу. І знову вони вибрали Христа.
Те що з ними сталося, ще більше додало їм бажання прийняти хрещення. Вони поспішали заключити з Господом заповіт служити Йому в добрій совісті.
Це рішення було тим випробуванням, яке тепер стали проходити ті, які покаялись і хотіли поповнити лави справжніх християн. Вони достойно витримали цей екзамен і дочекались того часу.
І цей день настав...
Прийнявши хрещення, Перпетуя відмовилась від вінка земного благополуччя, а обрала вінок терновий - повний страждань. Та спочатку на це нічого не вказувало. Обряд хрещення відбувався таємно від влади. Тільки зелені фінікові пальми, яких недарма в народі називають „благословенним деревом”, та прозора вода навколо тіла і чисте небо над головою були свідками того. Господь сховав віруючих у тіні пальмового гаю від не дрімаючого ока судді. Цей день був їхній. І вони були щасливі з Господом.
Після цього знаменного дня життя Перпетуї проходило, наче в іншому вимірі, в якому панували лише мир та любов. У цім світі сонце світило яскравіше, птахи співали дзвінкіше, люди усміхались одне одному частіше. Та одного ранку її силоміць вирвали з цього чудесного світу.
Цей сонячний ранок, раптом перемінився, небо швидко вкрилось темними хмарами, пролунали далекі відгуки грому. Насувалась гроза.... Та інша гроза вже стукала в браму, брязкотіла зброєю. Через лічені хвилини атрій наповнився воїнами. Вони поводились безцеремонно. Перпетую було арештовано... Тепер вона зрозуміла, що це кінець - пощади не буде.
Були арештовані і її друзі.
Після короткого звинувачення їх усіх кинули у в’язницю.
Сили пекельні об’єднались проти них. Їхня присутність відчувалась навіть в запліснявілих стінах, брудній долівці, в глузуванні злодіїв і розбійників, до яких їх помістили в одну камеру. Неймовірна спека, тяжкий запах від давно не митих тіл, і темрява, стали важким випробуванням для християн. Проте, ця стійка група арештованих була непохитна і далі трималась своєї віри. Вони були, як непереможний передовий бастіон серед розбурханого моря зла язичницького світу. Їхні тіла були знесиленні, та їхній християнський дух не був зломлений. Їхній Спаситель був із ними. Він давав їм сили. І вони йшли Його слідами.
Перпетуя, разом з товаришами, мужньо несла свій хрест. Та найважчим для неї було усвідомлювати, що її немовлятко не з нею. Це інколи доводило Перпетую до відчаю. В такі хвилини вона відчувала себе нещасною. Та жінка ревно молилась до Господа, терпіла й надіялась на Нього...
Згодом вона напише про свій перший день перебування в в’язниці:
„ ...тоді це було для мене випробуванням. я була налякана, тому, що ніколи раніше не була в такій темноті. Який жахливий день! Надмірна спека від безлічі людей, грубе поводження солдатів і на кінець думки про мою дитину - все це робило мене нещасною.”
Господь не залишив своїх вірних напризволяще. Через старання дияконів, за певну суму динаріїв, для них відкрились двері кращої камери, де вже не було злочинців - тільки вони і Спаситель. І вони постійно спілкувались з Ним, молились до Бога Живого, співали Йому і славили Його.
„Ще якби я побачила хоч одним оком, хоч раз свого синочка, я би була цілком щаслива, я би була готова витримати все”, - думала Перпетуя серед тюремних стін. Та я напевне багато хочу, чому це має бути так багато уваги до моєї персони ?”- іншим разом думала жінка.
Такі переміни в настрої мучили її і вона відчувала себе інколи розбитою і нікому непотрібною. Одного разу з таким пригніченим настроєм вона і заснула.
Ранком її з гарячкового сну вивів скрегіт замка...
„Знову поведуть на допит, - подумала приречено Перпетуя. - Швидше все би закінчилось, вже так мало сил.”
Вона закривши очі поспіхом стала молитись... В цей час почувся скрип дверей і кроки. Вони наближались до неї. Перпетуя внутрішньо вся стиснулась.... Кроки зупинились біля неї...
- Перпетуя! - раптом почувся знайомий голос над вухом.
- Я марю, - подумала жінка.
- Пані! - почувся інший голос.
- Голос батька і Лідії. Я дійсно марю, - з страхом подумала Перпетуя, боячись відкрити очі.
Проте відкрила...Біля неї стояв батько, а далі, далі Лідія з її сином на руках. Біля них не було солдатів і всі навколо усміхались.
- Ріднесенький мій! - вигукнула Перпетуя зірвавшись з місця, і ластівкою полинула до синочка. Вона, вихопивши сина з рук Лідії, вкрила його гарячими поцілунками. Перпетуя тішачись сином, щось розповідала йому на зрозумілій тільки для них мові. Маленький синочок на тій же мові щось лепетав до неї і тягнувся рученятами. Він ще не встиг її забути. Присутні, зворушені таким виявом взаємної любові, хто радісно усміхався, а хто нишком втирав сльозу.
- Скільки я думала про тебе. Як я, всі ці дні, хотіла тебе побачити і пригорнути, скільки пролила за тобою сліз! І ось ти біля мене. - щебетала Перпетуя.
Тепер жінка відчула полегшення.
Вона знову пригорнула сина до своїх грудей і радісно вигукнула:
- Тепер ця в'язниця стала мені палацом!
Перпетуя наче забулась в якому місці вона знаходиться, і що час зустрічі вже закінчився. Ніхто з присутніх не наважувався порушити цю ідилію. Навіть тюремний наглядач Пудент, зупинився на півдорозі, зворушений цією сценою до глибини душі.
„ Чим же вони небезпечні для імперії? - ніяк не міг второпати він. – Чому імператор і всі інші так їх бояться? Вони такі мирні, такі щирі і відкриті. Вони нічого поганого не зробили ні мені, ні Карфагену, ні Риму. А як вони гарно говорять про свого Бога. В них такі світлі обличчя і ніякого страху перед тою смертельною небезпекою, яка їх підстерігає. Вони ладні іти за своїм Царем на муки, навіть смерть, і навіть здається радіють з того. Видно за Ним істина. „Мир вам!” - говорив їх Спаситель, таке в нього світобачення. На противагу Йому майже всі земні царі повні гордині, свавілля, насильства, лицемірства і свої царства здобувають вони любими методами,” - так розмірковував тюремний наглядач. Багатьох власних висновків від дійшов спостерігаючи за поведінкою християн, слухаючи їхні розмови про Ісуса Христа, їхні душевні пісні, і гарячі молитви.
Перпетуї нагадали, що час відвідин закінчився. Вони розлучились. Та з нею залишили сина і вона була щаслива.

Після того, як Перпетуя за те, що належить до християн опинилась у в’язниці, знайомих в її батька поменшало. Залишились тільки старі друзі. Ті, які за любих обставин не залишають.
В цей день до нього завітав Флавій. Він не хотів порушувати болючу для товариша тему. Проте, про щоб вони не говорили їхня розмова зводилась до останніх подій.
- Може хоч ти розповіси мені правду, друже, - звернувся він до Флавія. Ходять слухи, що арештованих незабаром викличуть на допит? Ти багато про що знаєш, скажи мені - це так чи ні?
Флавій мовчав, переминаючись з ноги на ногу.
- Не мнися і не бійся мене травмувати. Я знаю, що це все одно станеться. Скажи мені тільки так чи ні?
- Так. Правда, - відповів той.
- Я мушу зараз же побачитись з дочкою. Можливо я її ще вмовлю, - заметушився батько Перпетуї.
Через декілька хвилин, вибачившись перед товаришем, він в великім страху поспішив до в’язниці. Знову тисячі думок вирували в його голові: як переконати дочку, як захистити її, якщо вона все ж таки не відмовиться від своєї віри. „Вона ж у мене єдина. Я не переживу коли її не стане”, - всю дорогу думав він.
Батько знову добився зустрічі з дочкою. З завмиранням серця він йшов коридором в’язниці. „Чому це сталося власне з моєю дитиною? Чому? - думав він. Як хороше ми жили раніше, а зараз через тих християн вся моя сім’я перемінилась. Тепер я їх не розумію. Ось Перпетуя, сама любима з моїх дочок, моя квіточка, віддає себе на смерть. Заради чого вона залишає свого маленького синочка? Ще якби не любила нас - міг би зрозуміти. Та я знаю, що вона всіх любить, а в синові душі не чає. Проте, все одно йде на муки, на смерть. Невже вона любить свого Бога більше за нас? Не розумію я їх, християн, хоч ти вбий. Я ж її так люблю, більше всіх людей і богів. Я так хочу щоб вона жила. Краще б мені смерть заподіяли лише б вона жила. Я не зможу пережити смерть своєї дитини.”
Коридор закінчився. Далі, за стіною була Перпетуя. Вони знову зустрілись - батько і дочка, старий світ і новий. Батько, з відчуттям страху та надії, на вимученому тривожним чеканням лиці і дочка - з відчуттям великого жалю від розлуки з сином і сім’єю, і батьком, який один лише з домашніх, ніяк не міг зрозуміти її жертви; та великої радості від того, що вподобиться постраждати за свого Господа - Ісуса Христа.
Вони кинулись одне одному на зустріч. Батько з тривогою і болем, дочка з радістю і ніжністю...
Батько пригорнув Перпетую до грудей і заплакав.
- Доню моя! Доню, що ти робиш? Зупинись поки не пізно! Я тебе благаю!, - вигукував він схвильованим голосом.
- Я інакше не можу! - пересилюючи жаль до батька відповіла йому вона. - Не потрібно було приходити до мене щоб краяти моє і своє серце.
- Рибонько моя маленька! Ти ж знаєш чого я знову тут. Ти знаєш, що я хочу щоб ти ще жила і радувала нас, - тлумачив їй, мов в гарячці батько.
- Доню моя, зглянься над моєю сивиною! Май співчуття до свого батька, якщо я гідний цього імені. Чи не я виховав тебе? Чи не любив я тебе більше ніж твоїх сестер? Не віддавай мене на ганьбу людям! Поглянь на свою дитину , свого сина, який не може пережити тебе, якщо ти помреш. Відмовся від своїх гордих думок, якщо ти не бажаєш погубити нас усіх. Якщо ти так помреш, ніхто із нас не матиме рішучості говорити вільно.
Він вхопивши її за руки, вкрив їх поцілунками, в яких були батьківське тепло і любов, відчай і біль. Разом з тим рясні, гарячі сльози омивали їх.
Перпетуя, вражена до глибини душі, стояла не в силі вимовити бодай слово. Тим часом, батько впавши на коліна і обійнявши її ноги, продовжував слізно благати її.
- Перпетуя, прислухайся до моїх благань, підкорися волі проконсула, а я якщо буде потрібно віддам усе, щоб тебе врятувати, - говорив далі батько продовжуючи цілувати її руки.
Але вона, зворушена до глибини серця його ніжною батьківською любов’ю, його розпачем, не втратила Сили Духа. Подолавши тимчасову слабкість, викликану батьківськими сльозами, Перпетуя підшукувала слова, якими могла б потішити його. Залишаючись спокійною і впевненою в тім, що робить, вона твердо відповіла батькові:
- Що трапиться, коли я постану перед суддями, залежить від волі Божої; бо ми сильні не своєю силою, але силою Божою.
А Божа воля для неї була - нести свій хрест до кінця. І вона несла. В цьому Перпетуя була непохитна. Тож пізніше вона напише:
„Сивина мого батька наповнила мене біллю, коли я думала, що він єдиний із нашої сім’ї не буде радіти з моєї мученицької смерті”.
Батько і на цей раз пішов додому засмучений .
Одного дня за дверима камери роздались якісь незвичні команди. Через хвилю двері відкрились і в них показався тюремний наглядач, який когось запрошував зайти до камери.
- Перпетуя! - кликнув наглядач.
Жінка на той час сиділа з сином на руках. Коли назвали її ім’я, вона підвелася.
- Підійди. Ти маєш честь поговорити з римським прокуратором, - сказав якось по-змовницьки він.
Перпетуя повільно підійшла до них.
- Ось ти яка. Ще досить молода і приваблива. Та й дитина у тебе така чудова - одразу ж взявся до розмови прокуратор, розглядаючи її і сина.
Перпетуя мовчала, тільки, наче відчуваючи якусь біду, пригорнула міцніше до себе сина.
Не дочекавшись від неї ні слова прокуратор став вмовляти її принести жертву римським богам. Він вмовляв її пожаліти свого батька і сина, та й зрештою і себе.
Прокуратор говорив і з кожним новим словом набирався гніву.
„Ця жінка, незважаючи на молодість, досить уперта, - думав він. Не варто було йти в цю брудну в’язницю і даремно гаяти час”.
Проте йому хотілось доказати вищість Римської імперії над усіма царствами. Рим понад усе і його боги теж. Він говорив, що Перпетуя має ще можливість виправити свою помилку і відмовитись від християнства принісши жертву богам Риму. Тим самим вона врятує себе і свою родину.
Перпетуя відмовилась.
Розлючений прокуратор мовчки вийшов з камери. За ним підтюпцем слідував начальник в’язниці. Він хотів запитати, що далі робити з арештованою, та боявся якимось необережним словом ще більше розлютити високого гостя. Та видно розмова з Перпетуєю не виходила і йому з голови, тож коли вони вже мали прощатись, прокуратор спромігся процідити крізь зуби:
- Дитину у неї відібрати! Її саму висікти різками!
Наказ не довелося повторяти двічі. Через короткий час у Перпетуї було силоміць відібрано сина. Не помогли ні прохання, ні сльози. Саму її було піддано жорстокому побиттю різками.
Стиснувши зуби, жінка скільки могла мужньо терпіла удари. Різки шматували тіло, а думки серце. Перемагаючи фізичний біль, вона не могла стримати розпачу від розлуки з сином. Мати так і не встигла натішитись своєю дитиною, коли її відібрали, і то назавжди. Тим часом тіло вкривалось кривавими ранами. В ці хвилини принижена Перпетуя і ще більше відчувала через що довелось пройти Ісусу Христу. В ній іще більше розгоралась любов до свого Спасителя. Після одного з чергових ударів, вона втратила свідомість. „Ось і все, - подумала крізь забуття вона. – Йду до Тебе, Господи!”
Проте, це ще було не все.... Закривавлену, без пам’яті жінку знову кинули до камери...
Через деякий час, люблячі руки друзів поставили її знову на ноги. Лиш рани на тілі нагадували їй про те, що недавно сталось. Згодом і вони зажили, крім однієї, тої що на серці....

Справа йшла до розв’язки. Християн мали ось-ось викликати на останній допит. На ньому вони мали дати остаточну відповідь перед людьми, і перед Богом. На шальки терезів була поставлена їхня подальша доля.
Перпетуя, зважуючи на те, що з нею трапилось, піддавалась неймовірному психологічному тиску. На ліву шальку терезів її долі, було покладено прекрасне, молоде тіло, сповнене нездійсненних земних бажань, на праву - спасіння її душі . ЇЇ душу, яка в цьому дочасному житті не має ваги, та має її в житті вічному. І хоч хотілось ще пожити, помилуватися такими чудовими навколишніми краєвидами: голубим небом, теплим сонечком, хоч як не дорога серцю була рідна батьківська оселя, та незвідані небесні оселі вабили її більше. Вони притягали до себе з такою силою, що вона не могла відмовитись від них. Стрілка терезів хиталась...
Коли Перпетуя клала на ліву шальку свою сім’ю, особливо батька й сина, стрілка знову хилилась в сторону тілесного. Та коли дивилась на своїх друзів, розуміла що вони, дивлячись на її непохитність, цим самим підбадьорюють і себе. Тоді шальки зрівноважувались. Дві дороги ставали навпроти одна одної. В кінці однієї відкривались двері пекла, другої - раю. Дві постаті виднілись в кінці їх: зла постать диявола і постать Бога Праведного. За першою стояла темінь, за другою розливалось світло. Вона вибрала світло... Стрілка терезів різко пішла вправо, - в бік Правди, Добра і Любові. В такім положенні вона і зупинилась...
На цей час згадали і про християн. Для них настав день останнього земного суду... Подивитись на цей процес зібралась сила народу. Серед них були і родичі, і таємні прихильники християн, і величезна кількість їх ненависників. Нарешті ввели і арештованих. Під конвоєм озброєних до зубів величезних воїнів, вони аж ніяк не виглядали на тих хто може похитати підвалини такої могутньої Римської імперії, тим більше чимось їй загрожувати. Ще здалеку було видно їх змучені, бліді обличчя. Здається, що ці люди втратили сенс життя і байдуже йдуть на смерть. Та це здавалося тільки на відстані. Коли вони наблизились, присутні побачили, що обличчя у них не були подавленими ні розпачем, ні страхом. Це були обличчя непереможних воїнів. Вони виглядали досить рішуче, про що стверджували міцно стиснені губи і очі... Вони горіли дивним незвіданим огнем, в якому просвічувалась і велика віра, і гордість від того, що вони воїни Христа. Та в тих очах було ще щось: і це був спокій, і жаль. І як це дивно жаль не до себе, а до своїх суддів...
Зал був вражений. Шум, який стояв весь час, якось сам по собі затих. Люди принишкли не відаючи, як будуть розгортатися події. Ті, хто тихо зітхав – затамували подих. Ті, хто втирав нишком сльозу, тепер не звертали увагу на сльози, а в тих, хто зло усміхався і ганьбив християн, наче відібрало мову.
Перпетуя йшла серед своїх товаришів, зосередившись на тому, що вона має відповідати, як раптом її увагу привернув якийсь рух серед натовпу. Там щось відбувалось. Було видно, що натовп розступався перед кимсь. Тим кимсь виявився не хто інший, як її батько...
Тримаючи на руках онука, він вийшов поперед натовпу і направився прямо на конвоїрів. Ті було схопились за мечі, та центуріон подав знак і вони сховали зброю.
Таким вона його раніше не бачила.
З благородного, самовпевненого аристократа, з вишуканими манерами, в дорогім зі смаком підібранім одязі, він перетворився на розбитого горем старого чоловіка, якому було байдуже до всього: манер, одягу, до того як його сприймають. Він був блідий, з запалими щоками, з гарячковим блиском в очах.
Дві дорогі її серцю людини вийшли їй на зустріч. Одна доросла, що втратила відлік часу в безнадійному очікуванні трагічного кінця своєї дитини, і інша, яка не розуміє ще страшних реалій цього світу і дивиться на нього чистими трохи здивованими очима, чекаючи від нього чогось доброго, приємного.
Перпетуя внутрішньо зосередилась. Для неї найтяжчою битвою була не можлива страта, а внутрішня боротьба під час ось таких хвилин. Вона, як слухняна дочка і турботлива мати знову піддалася такому випробуванню.
В цей час батько використовуючи останній шанс зі всіх сил намагався переконати її відмінити своє рішення.
Знову його аргументами було те, що своїм вчинком вона піддає його неминучій смерті, а разом із ним ї її невинного сина.
Благаючи і заклинаючи дочку відступитись від християнства, він привернув до себе увагу всіх присутніх. Його прохання і навіть заклинання, здається, могли б розтопити лід. Багато хто з присутніх перейнялись співчуттям до нього...
Перпетуї було невимовно жаль і батька, і сина. Та ще більше було жаль того, що її батько, який навчав її з самого дитинства правди, тепер не бачить і не розуміє тієї Правди, якою є Спаситель Ісус Христос, не розуміє і її вчинку. Тому, плачучи внутрішньо, вона і далі трималась непохитно своїх поглядів.
Натовп вважав її поведінку жорстокою, по відношенню до батька і сина. Він вже судив її разом з іншими християнами. Тому очі всіх присутніх, наче самі по собі , з християн перейшли на суддів.

Суд почався... Та це швидше за все був не суд, а військовий трибунал. Проте й при всій своїй суворості не обійшлося без емоційних зривів.
Батько Перпетуї, не в змозі змиритися з думкою, що його любу донечку можуть стратити знову намагався переконати її відмовитись від християнства. Переповнений батьківської любові і жалю у великім душевнім пориві він звернувся до неї просячи зглянутися на його старість та на невинність її сина.
Та переповнена такими ж почуттями Перпетуя і на цей раз твердо стояла у вірі.
Батько, шокований її відмовою, мовчки ковтав сльози. Він ніяк не міг цього зрозуміти.
Не втримався і намісник. Він собі долучився до прохання її старого батька.
- Май співчуття до сивини свого батька, май співчуття до свого безневинного сина і принеси жертву богам, - говорив він.
Поважаючи його, як справедливу по мірках світу людину, Перпетуя не піддалась і на його прохання. Вона не зважала ні на земний осуд, ні на суд. Вона чекала суду Божого і далі самовіддано трималась Христа. Ніщо не могло перебороти ту радість, якої вона очікувала від зустрічі з Ісусом на небесах. Вона зробила остаточний вибір і ніщо не могло порушити його: ні жаль за рідними, ні злоба юрби, ні земні закони. Вона стояла не тільки перед ними, а й перед силами небесними, а це було для неї головним. Перпетуя як і її Спаситель, була готова покласти своє життя за друзів, за правду. Тому її очі були зверненні не на рідню, не на натовп, а на Голгофський хрест і на Того, Хто стікав там кров’ю.
Взявши з рук батька дитину, знову обцілувавши сина, вона відірвала його від себе і передала матері і братам . Наче відірвавшись від того, що ще її тримало в світі, вона перестала перед судом. Тепер на всі запитання намісника Перпетуя відповідала спокійно і твердо.
Вона відкинула всі варіанти скоритися волі імператора і остаточною її відповіддю було:
- Я не можу принести цієї жертви заради блага імператора.
Намісник, вражений її рішучістю, запитав:
- Ти християнка?
- Так! Я християнка! - з гордістю твердо відповіла Перпетуя.
Намісник переглянувся з членами суду і ствердно кивнув головою. Смертний вирок було підписано.
Такі ж відповіді прозвучали і від інших християн. Їхня участь була вирішена.
Для кровожерного задоволення натовпу і війська, в честь народження молодого Гети (сина імператора), християн було засуджено на смерть шляхом розтерзання дикими звірами. Народ готувався до потішної вистави.
Були задоволені й християни. Не тим, що їх чекала така жахлива смерть, а тим що вони не відступили, вистояли, що вони свідчили цьому дикому натовпу про Ісуса Христа. Вони раділи з того, що положать свої голови за Нього. Здавалась що їхня жертва марна, та вже одразу ж по поверненні їх в камеру, тюремник Пудент, почувши про їхнє одностайне рішення, дивлячись як вони смиренно прийняли все, впав перед ними на коліна й попросив познайомити з їхнім Богом.
Спливали останні хвилини їхнього перебування на землі. Християни молились і співали, співали і молились. Вони вже жили іншим життям...

Наступив останній вечір перебування християн у камері, останній і у в’язниці якою є світ. Завтра страта. Завтра вони переступлять той поріг, який відділяє їх від вічності. Вони знали якою вона буде особисто для них. Знали і славили Бога...
Їх спілкування з Господом перервав скрегіт замка. Двері відкрились. В камеру ввійшли раби. Вони несли багато різної їжі і напитків. В’язні переглянулись між собою. За буденністю тюремного життя вони забули про традицію, яка існувала в той час. Вона полягала в тому, що вже стало за звичай організовувати, для приречених на смерть, перед стратою ситну вечерю з випивкою. Осудженим створювались всі умови для того, щоб нібито отримати насолоду перед смертю. В цій ситуації арештовані могли поводитись вільно і навіть трохи побешкетувати. Тим самим показувалась гуманність римської влади. Присуджені на страту християни розуміли, що це все ілюзії, проте Господь дав їм розум і вони не відмовились від цієї вечері.
Тюремний наглядач, проходячи час від часу повз камеру християн, прислухався до того, що там діється. Пройшло вже не мало часу, та на його подив, з камери не чути було ні звуків п’яних оргій, якими за звичай закінчувались такі вечері. Нарешті до нього долинули якісь звуки. Та коли він наблизився до дверей, то на своє здивування почув прекрасний християнський спів. Діти Божі славили свого Господа.
Де йому було знати, що християни використали те, що їм принесли, зовсім по іншому ніж думало тюремне начальство... Всупереч думкам світу, вони скористались цим звичаєм перед стратою по своєму: влаштувавши хлібопереломлення. Вони пригадали, що так ї їхній Спаситель Ісус Христос незадовго до своєї смерті мав спільну вечерю з своїми учнями. Вони тепер, як і Він знали, що їх чекає ще одне важке випробування і аж тепер на своєму досвіді могли зрозуміти всі ті переживання, які мав Ісус. Після здійснення таїнства спомину смерті Ісуса Христа, вони влаштували вечерю християнської любови. Чудові псалми, наповнивши приміщення камери, розлились по коридорах в’язниці. Якраз їх і почув тюремний наглядач...
В цей вечір перед стратою в Карфагені всі готувались до завтрашнього дня, кожен по своєму: все що вимагалось від керівництва тюрми - вони вже зробили; служба амфітеатру також підготувалась до прийому глядачів і до показу кривавої вистави; ті з родичів арештованих, такі як батько Перпетуї, оплакували приречених і міркували чи йти їм дивитись на їх смерть чи ні; глядачі були вже давно готові і тільки чекали, коли вони отримають насолоду; жерці римських богів зробили всі приготування для жертвоприношення; готові були і звірі, вони були голодні і розлючені. Осуджені християни, як ми бачимо, були готові...
Наступив ранок...
Християни з хвилини на хвилину чекали того часу, коли їх поведуть на страту. Вони постійно перебували в молитві. Та ось в коридорах в’язниці роздався великий шум від тупотіння багатьох ніг і брязкоту зброї. „Це по нас,” - подумали багато хто з християн. „ Це по нас,” - так же подумала Пепетуя.
Двері камери відкрились... В них показались воїни. Та вони чомусь раптом розступились, пропускаючи поперед себе тюремного наглядача, за яким декілька рабів несли якісь пакунки.
- Кладіть ось тут, - сказав він, показавши на середину камери.
- Це вам. Скидайте свій одяг і одіньте ось цей, - звернувся він на цей раз до християн.
- І щоб на арену вийшли в нім, - додав він дивлячись на незворушних християн.
Та ті і далі не спішили розбирати одяг...
Світ намагався і їхню смерть використати для прославлення своїх богів. Це мало перетворитись в жертвоприношення. Для того, згідно звичаю, який існував на той час в Карфагені: чоловіків хотіли одіти в багряно-червоний одяг, а жінок в жовтий, так одягали відповідно жерців Сатурна і Ціцери.
Тож яким великим було здивування катів, коли вони зустріли мовчазний протест. Здавалось, що для цих людей вже не має значення, в якому одязі вони помруть. Це вони і намагались пояснити засудженим.
Та християни розуміли, що це буде зрада їхньому Господу.
Бачачи небажання християн виконати їхній наказ, вже почувся загрозливий брязкіт зброї. Їх хотіли заставити з допомогою сили це зробити.
Та християни заговорили... Їхня відповідь звучала так:
„ ... ми потрапили сюди по своєму власному вибору і не можемо допустити, щоб у нас відняли нашу свободу; тому що ми віддаємо наше життя, щоб не бути присилуваними до такого блюзнірства”.
Хоч як не хотілося язичникам погодитись з цими словами, та порадившись вони змушенні були визнати справедливість їхнього бажання і залишили їх в спокої.
Після виграної ще однієї битви, приреченні на смерть християни, стали прощатись одне з одним поцілунками християнської любови, з незміною думкою, в якій жила радісна надія зустрітись знову, на небесах.

Появу християн на арені амфітеатру натовп зустрів дуже бурхливо. Проте, приречені розуміли, що ця реакція, викликана не хвилею жалю до них, а відчуттям садистської насолоди від їх мук. Глядач хотів також побачити в їхніх очах страх. Та група християн, яка мала бути віддана на поталу диким звірам аж ніяк не виявляла його. Навпаки, на їхніх одухотворених обличчях лежав відбиток тієї неземної радості і непорушного спокою, які дає тільки Бог. Розуміння того, що вже через декілька хвилин вони предстануть перед лицем Всевишнього, що перед ними відкриються небесні оселі, давала їм силу прийняти цей „терновий вінок.” Тому ніщо не могло затьмарити їхнього радісного очікування на зустріч з Спасителем.
Для більшого задоволення публіки жінок і чоловіків розділили. Першими удар мали зустріти чоловіки. Перед тим, як на них мали випустити звірів, наступила короткочасна тиша. Християни дивились на переповнені місця амфітеатру. Охочих подивитись на страждання інших виявилось дуже багато. Раптом на арені увагу глядачів привернув якийсь рух серед групи християн. З-поміж чоловіків вийшов Сатурній. Він обвівши поглядом по зацікавлених лицях глядачів голосно вигукнув:
- Запам’ятайте добре наші обличчя, щоб ви могли нас впізнати в день суду!
Та у відповідь він почув сміх і глузування.
Глядачі були розчаровані поведінкою християн. Та коли ті стали на коліна, то натовп став оскаженіло свистати і називати їх боягузами. Проте, потрохи шум і свист на трибунах став затихати. Приречені стали голосно молитись. Вони просили пощади, але не до себе, а до своїх катів. Натовп був шокований. Він зовсім притих. Тільки над ареною витали слова подяки і любові до Господа за можливість померти в ім’я Його.
Але, вийшовши з оціпеніння, керівники кривавої розправи раптом заметушились і подали команду починати. Заскрипіли двері віваріїв сповіщаючи про початок дійства. З них випустили левів, ведмедів і леопардів. Зовні цивілізований та ще дикий з середини світ, натравив на християн, своїх молодших братів - диких звірів. Їх дратував натовп відгороджений сіткою. Він був наче вони у клітці і він був теж дикий, і теж злий, небезпечний. Але поруч були інші люди, і вони були не злі, і їх було небагато, також між ними не було сітки. Крім того вони були на колінах. Одним словом - легка здобич...
Так, на колінах, з молитвою на устах і любов’ю в серці до свого Господа і до цих сліпих людей, зустріли християни хижаків. Спочатку один, а потім другий леви напали на них. В хід пішли величезні пазурі і гострі клики. У величезних пащах лютих звірів опинилися людські голови, руки і ноги. Кров бризнула по арені. Задоволений натовп улюлюкав. Та скоро зовсім оскаженів. Вони чекали боротьби та її не було. Християни, захлинаючись кров’ю, не боронились. Леви, ведмеді і леопарди зробили свою чорну справу. Прислуга прибирала тіла і кров. Потішені звірі і люди святкували перемогу.
Настала черга жінок....
Перпетуя чула хрумкіт кісток і передсмертний стогін братів: і рев звірів, і рев натовпу. Молячись в душі, жінки чекали свого часу. Нарешті і їх вивели на арену. На той час трибуни трохи заспокоїлись. Натовп чекав на продовження кривавої вистави. Хто з глядачів ділився враженнями від побаченого, а хтось мовчки жував якісь ласощі... Взагалі від жінок-християнок, та й зрештою від розлючених корів, якими вони мали бути розтоптані, чекали небагато.
Приречені жінки, збившись в кутку арени в зграйку, тремтіли з переляку. Ніколи вони не думали, що буде так страшно. Ставши на коліна і закривши очі, вони стали гаряче молитись. Та молитву їм перервали. Через декілька хвилин розкрились двері віварію і на арену вийшли нові кати - корови. Здається такі мирні на перший погляд тварини, чого б їх так лякатись. Та вони були зовсім не мирні. Тупіт їхніх ніг, як тупіт ворожої кавалерії, наповнив звуками амфітеатр. З налитими кров’ю очима, виставивши поперед себе гострі роги, вони пішли в атаку на жінок. Здається ще хвилина і жінки-християнки кинуться по арені шукаючи захисту. Та раптом Перпетуя стала співати псалми. З наростаючим тупотом наростала і сила співу. З жіночих облич став спадати переляк. Очі засвітились неземним вогнем. Сльози радості і віри потекли з них. Вони вже не боялись. Їхнім захистом став Спаситель.
Дві сили стикнулись: тваринна сила плоті і християнська сила духу. Серед цього жахливого хрускоту кісток, оскаженілого крику натовпу лилась пісня про любов. Знову смерть стала косити християн. Пісня слабішала, та не послаблювався Дух Правди, Любови і Миру, який супроводжував їх. Разом з не доспіваними акордами, то тут то там обривалось чиєсь життя. Через деякий час пісня завмерла. Розтерзані, розтоптані тіла знову вкрили арену. Корови вже не мали роботи. Вони зупинились від свого безумства. Тоді на арену вийшли гладіатори, які холоднокровно добили тих в кому ще жевріло життя....
Так вони всі були звільнені від страждань земних і полинули до свого Господа. Там, на небесах, вони ввійшли до радощів свого Пана, щоб славити його вічно.
* * *
Криваве дійство закінчилось. Задоволені звірі і люди залишили арену і лави. Перших загнали назад, у віварії, інші самі пішли в свої домівки. Опустіло все навкруг, тільки прислуга ще виносила останки тіл і засипали криваві плями.
Йшов додому і батько Перпетуї. Хоча він сам не відав куди йде. Густа пелена стояла перед його очима... Але ось крізь неї став пробиватись образ дочки. Вона щасливо усміхаючись, радісно простягала до нього руки. Він подумки кинувся їй назустріч та Перпетуя якось пройшла крізь нього далі. „Куди ти?” - захотілось закричати йому, та образ дочки враз розтав.
Батько стріпнув сивим чубом, відганяючи від себе це марево.
„До кого вона так поспішала? До кого так простягала радісно руки? До сина? До мене? - задавав він собі запитання. - Мабуть таки ні?! - раптом з’явилась зовсім інша думка. Вона ставала все більш реальною. - Так це не до нас вона так поспішала, а до свого Господа Ісуса Христа.

Рим. Пройшло декілька років після вищеописаних подій. Септимій Сєвєр повернувся з чергового походу. На цей раз з Британі, він воював з повстанцями, але далі розширити границі імперії йому не вдалось. Як і в попередніх битвах його війська знову святкували перемогу. Та ці перемоги були отримані такими величезними втратами воїнів, що він змушений був зупинити свій похід. Проте була ще й інша причина - імператор зрозумів, що йому недовго доведеться правити. За плечима відчувалося дихання смерті. Тієї, яка вісімнадцять років його правління, була постійною його супутницею. Імператор думав, що вона заодно з ним. В походах косила його ворогів, знищувала мирних християн.
„Чому ж вона тепер підняла на мене свою косу? – думав імператор. - Наче ще зарано.”
Він виграв так багато битв. Не видно країв його імперії. Він наймогутніший з земних царів. Та перед смертю виявився безсилим. Не допомогли йому ні Марс, ні навіть Юпітер.
Римський імператор Септимій Сєвєр помер в 211 році, в Йорку. Язичеський світ швидко забувши про нього, тепер звернув свої погляди на його наступника.
* * *
Об’єднані сили зла творили свою чорну справу заливаючи землю кров’ю. Посланці смерті підстерігали християн всюди. Вона безжалісно косила і косила їх ряди, своєю щербатою косою. Християни гинули тисячами. Вони, як перестиглі колосся, падали під її ударами, та на місці їх виростали дружні сходи, в десять, в тридцять раз більше. Нові і нові тисячі віруючих поповнювали їх ряди. Їх неможливо було зупинити.
Нова Зоря, що зійшла на хресті Голгофськім, запалила тисячі відданих сердець вірою і надією і повела їх за собою. Спаситель Христос йшов попереду своїх безсмертних непереможних легіонів. Царство Боже поширювалось незважаючи на насильство і злобу тиранів, незважаючи на тюрми, розтерзання звірами, ні на розп’ятя, спалювання в огні - ні на що. Його було не зупинити. Все нові й нові землі і народи признавали владу Божу... Христос вів їх в Святий Небесний Єрусалим, в вічні небесні оселі. Їхнім щитом і мечем було святе Слово Боже. Їхньою стратегією були мир та любов. Свої перемоги вони здобували Вірою, Надією і Любов’ю.

ПерпетуяПроза

Перпетуя
Проза