Ровесниця

Місто тільки-но прокидалось. Шум транспорту почав поволі приглушувати щебетання птахів у парках. Де-не-де було вже чути людські голоси.
Карпо поспішав. Сонце вже зійшло, скоро встануть люди і наповнять вулиці, а це трохи буде перешкоджати його роботі. Та найголовніше - може під’їхати машина, забрати сміття, і тоді він залишиться без засобів існування... Ви здивовані? А Карпо не дивується, тому, що тепер на нього кажуть “бомж”. Але ж і слово вибрали - якесь чуже, не наше... Карпові не подобається, коли його так називають, однак, він нічого не може вдіяти. Бо що може змінити безмовний протест літньої, нещасної людини, якій все життя чомусь не таланило? Ось і зараз він вибирає зі смітника те, що хтось викинув.
Раніше він таким, не був. Була у нього сім’я. Перед очима в Карпа досі стоїть високий, усміхнений юнак - його син. Таким він запам’ятав його, коли проводжав до армії. Разом із дружиною Надією чекали на Сашкове повернення, в уяві бавили онуків, та через їхнє життя чорною тінню пройшов Афганістан. Син повернувся раніше, ніж вони сподівались, повернувся до рідного дому в цинковій труні.
Що діялось тоді в серцях Карпа і Надії - словами не передати. Цей біль можуть зрозуміти тільки ті батьки, які поховали своїх дітей.
Зникло бажання жити, одначе почуття відповідальності за життя дружини спонукувало до дій. Материнське серце не витримало такого удару долі і спочатку відгукнулося на це одним інфарктом, потім другим, а після третього і зовсім перестало битися. Надія пішла до сина. І тепер вони там, на кладовищі, двоє, дорогих йому людей лежать у могилі.
Кому тепер потрібне його життя? Та, власне, йому і не хотілося жити - для кого. Не раз думав : ” Нап’юся, відкручу на ніч газ, а вранці не прокинуся”. Карпо не боявся смерті і не шкодував свого життя, проте, вкоротити його не наважувався - чув, що так не можна чинити. Думав робити так, як багато інших людей - забутися в горілці, та - як не дивно - це ще більше його пригнічувало. Чомусь Бог не відпускав його з цього жорстокого світу. Чому?
Карпо чув, що війна в Афганістані закінчилась, та для його сім’ї це уже нічого не міняло. Згодом сталися зміни і в країні, однак, і це Карпа не зачепило. Чоловік збайдужів до всього, що оточувало його. Після роботи він лежав і мовчки дивився у стелю або сидів задуманий біля вікна. Поки ходив на роботу, то ще трішки пильнував за собою, а як вийшов на пенсію, то перестав і за собою слідкувати. Мізерної пенсії ледве вистачало заплатити за його халабуду, купити хліба і ще якогось нехитрого харчу. Проте і в цих злигоднях він завжди умудрявся заощадити кілька гривень на квіти для рідних. Щонеділі Карпо йшов до них у гості з білими квітами. Якщо вдавалось назбирати більше пляшок, то грошей, виручених за них, вистачало на троянди. Якщо з пляшками не таланило - купував гвоздики. Він клав їх на сіру землю, під якою спочивали його Надія та Сашко і довго сидів біля рідних могил на вкопаній у землю лаві. У такі хвилини чоловікові хотілося лягти поруч із дружиною та сином і не встати. Та він підводився і, наче самотній вовк, подумки виючи у душі, повертався до свого лігва - старенької, перекошеної халупи.
Думки про все це роїлися у Карповій голові, коли він рився у смітнику.
Та раптом, виймаючи з контейнера порожні пляшки з-під пива, чоловік наткнувся на якусь книгу.
- Що ще можна знайти у тих книгах? Тут он жити ні за що, - промимрив Карпо і пошпурив книжку вбік
-Вона, зашелестівши сторінками, перевернулась і упала на землю.
- Біблія, - прочитав чоловік. - А вона що тут робить?
Карпо зацікавлено поглянув на книгу. Забруднена харчовими відходами, в чорній, витертій палітурці, краї якої закруглилися, а сторінки пожовкли - так виглядала ця Свята Книга.
- Ну й вигляд у тебе! Нічим не кращий від мого, - промовив уголос чоловік.
Він чомусь відкрив Біблію, і йому на очі потрапив напис: надруковано 1940 року.
- Ти диви - мій рік народження! - прошепотів здивований Карпо, - то виходить - ти моя ровесниця.
Йому аж у носі закрутило і на очі набігла сльоза.
- Рідненька моя, тебе теж життя не балувало! Пережила війну, післявоєнне лихоліття... І, напевно, не тільки це! А тепер чомусь опинилась на смітнику. Мабуть, твоїх господарів уже й серед живих немає, а новим... Кому ми такі потрібні - у витертих палітурках?
Чоловік глянув на себе і гірко скривився, обережно витер на Біблії бруд і пилюку.
- Не хвилюйся, - шепотів чоловік, - я візьму тебе з собою і ми якось проживемо.
Він знову розгорнув книгу і подивився на розпливчастий напис у куточку. Ледве розбираючи слова, прочитав:
“Нехай книга цього Закону не відійде від твоїх уст, але будеш роздумувати про неї в день та вночі, щоб додержувати чинити все, що написано в ній, бо тоді зробиш щасливими дороги свої, і тоді буде щастити тобі”
Книга Ісуса Навина 1:8

* * *
З того часу Карпа було не впізнати. Він, як і раніше, ходив у старенькому одязі та черевиках, проте цей одяг уже був чистенький, полатаний, а черевики - начищені. Чоловік почав щодня голитися, частіше мити голову. Очі його вже не бігали, і він не похнюплювався під чужим поглядом. Здавалося, ніби Карпо скинув із себе десяток років, помолодшав.
А сьогодні... Ні, ні, він не ходив би просто так по місту. Карпо сам до себе усміхнувся. Так, зараз він іде влаштовуватися на роботу сторожем. Він знову відчуває себе впевнено, захищено. І усім цим завдячує своїй ровесниці - Біблії. Це вона підняла його на ноги.
Карпо прямував знайомою доріжкою повз місце своєї колишньої роботи - смітників.
- Тепер уже, - радів чоловік, - я не буду в них ритись. Лишу їх для таких, як, власне я. Або краще і їх познайомлю з моєю Біблією, і вона їм теж допоможе... Незабаром я вже і нову квартиру отримаю! Аякже, нещодавно власноруч розписався у їхніх паперах, що згідний на знос своєї халупи. Адже там мають щось будувати. Як мені пощастило після знайомства з Біблією, - тепло подумав про свою ровесницю Карпо, - після стількох років відчаю з’явилось бажання жити, і друзі знайшлися, які теж вивчають Слово Боже та живуть згідно Божої волі.
Чоловік йшов і все у його серці співало, в нього почалося нове життя і воно його радує. Карпо прямував через невеликий скверик, заглибившись в приємні роздуми.
Несподівано він зачепився за щось і упав.
Коли чоловік, обтрушуючись, підвівся, за його плечима прозвучала брутальна лайка і п’яний регіт. Карпо подивився спочатку на дірку, що з’явилась після падіння на стареньких штанях...”От тобі й маєш! - ворухнулася прикра думка у серці старого. _ - Як у таких дірявих штанях я постану перед начальством, коли прийду влаштовуватись на роботу? І за що це я так зачепився?
- Що, старий, костюмчик зіпсував? - перервав його думки глузливий голос.
Карпо відвів погляд від дірки і глянув у той бік, звідки пролунав голос.
Там, на лаві, виставивши ноги на доріжку, сиділо четверо молодих хлопців. Біля лави стояли майже порожні пляшки з-під горілки та пива, валялась якась закуска.
- Ну що витріщився? - гаркнув до нього чорнявий, коротко стрижений молодик. Мало ноги людині не відтоптав, ходиш тут, як слон по зоопарку.
Карпо хотів сказати, що він теж постраждав, та промовив зовсім інші слова:
- Я ненароком . Пробачте, задумався і не помітив.
- Ненароком, ненароком, - перекривив його стрижений, - мої шлюбні туфлі забруднив своїми лаптями, - додав він, глянувши на Карпові протоптані черевики, - тепер витирай.
Карпо розгубився.
- Та що там витирати - на них і знаку на них ніякого немає, - сказав, глянувши на блискучі туфлі хлопця.
- А ти наші повитирай, - єхидно промовив хтось із колег стриженого, і вони дружно зареготали.
- Хлопці, як вам не соромно насміхатись з літньої людини! Я вам в батьки годжуся. Ні, - Карпо виправив себе, - в дідусі.
- В дідусі? Ти? Ха-ха- ха! - знову зареготали глузії.
- Та ти моєму дідові й в устілки не годишся! Він на “Мерседесі” їздить, а не ходить в порваних штанах. Бомжара нещасний, - випалив зі злістю стрижений.
Карпо змовчав і на цей раз. Він повернувся і хотів іти геть.
- Гей ти! Ти куди ? - почулося позаду і хтось штовхнув його у спину.
Карпо озирнувся. За плечима височів довжелезний парубійко.
- Ти куди намилився, старий? А наші туфлі хто буде чистити, - зовсім розперезавшись, запитав довготелесий колега стриженого.
Карпо зблід, але твердо і з достоїнством промовив:
- Я вам не лакей, щоб чистити ваше взуття. І ще - я ж вибачився.
- Ну, не лакей, так бомж. Хіба ні? - дурнувато посміхаючись, сказав довготелесий.
- Бомжі теж люди, як і ви... Ні, вони більш людяні, ніж ви. Просто вони не мають дідів на “Мерседесах”, - відпарирував, зачеплений за живе, Карпо.
- Ти прикинь, Жора, - довготелесий повернувся до стриженого, - він бомжів людьми називає! Напевне, сам із їхньої компанії... Точно-точно, тільки трохи чистіший, мабуть, на зустріч до коханої бомжихи спішить, - продовжував глумитись нахаба.
Чоловік ще щось хотів сказати, проте, знову передумав і спробував з миром відступити.
Несподівано Карпо відчув сильний удар по голові. Світ закрутився перед його очима, і він упав.
- А тепер можна об нього і ноги витерти, - реготали п’яні молодики, частуючи Карпа копняками.
- Я ж казав: давай підставимо йому ногу і добре повеселимося, - задоволено хіхікнув Жора.
- Ходімо звідси, - обізвався хтось із тих двох, що досі мовчали, - он якісь люди наближаються.
- Давай кинемо його в кущі, щоб не потрапляв людям на очі.
Та чоловік вже не чув тих глумливих, цинічних слів. Знепритомнівши, не відчував болю від ударів ногами, не бачив ні розлючених облич, ні безглуздих усмішок п’яної компанії.
Нарешті молодики вхопили Карпа за руки та ноги і перекинули через живопліт.
П’яна компанія, спльовуючи крізь зуби, подалася геть. А Карпо, знівечений, розтоптаний, лежав, наче вчавлений у землю каблуками, і не мав сили, щоб підвестися на ноги.
Можливо, його знайшли б у ранці холодного, без ознак життя, якби не набрела на нього якась бабуся, що вивела на прогулянку свою собаку.
Злякавшись розтерзаного, закривавленого тіла, вона подзвонила у міліцію. З міліціонерами приїхала і „швидка”, щоб засвідчити смерть, однак, потерпілий був ще живий. Карпа забрали в лікарню.

* * *

Нарешті Карпо звільнився від цих бинтів, гіпсів, та медикаментів! Втім, лікарі не поспішали виписувати його додому.
Він навіть не уявляв, що в лікарні можна так довго пролежати. Чоловік нудився без своєї ровесниці, та вона залишилась дома, в його убогій халупі. Як би він хотів узяти її до рук, насолоджуватись її істинами, її порадами! З тих пір, як познайомився зі Словом Божим, Карпо уже не почувався самотнім, однак, нудьгував за своїм добрим Другом, з яким надовго розлучив його прикрий випадок.
Карпо рахував, скільки днів лишилося до того часу, як він вийде з лікарні. Лікарі говорили йому, що його одужання - це чудо, що після таких побоїв люди не залишаються живими. Так, це чудо, але він читав у Біблії, що Ісус творив ще й не такі чудеса, тому й не дивувався, що Бог врятував його від смерті. Бо Господь любить і їх, “бомжів”, бо Він не судить по тому, що в кишенях, а по тому, що у серці. Господь знає, як Карпо Його полюбив, а познайомила його з Богом ровесниця - Біблія, Божа Книга. І тепер він не міг дочекатися зустрічі з нею.
І ось цей день настав. Карпо виписався з лікарні. Вийшов на вулицю і зупинився, роздивляючись довкола. “Скільки ж то я вилежувався тут, - думав Карпо, не вірячи своїм очам, - вже й листя пожовкло, а перед тим, як я потрапив сюди, дерева були в білому цвіті. Та, дякувати Богу, я живий”. сам собі не вірив, що після довгих років, протягом яких він так хотів померти, тепер дякує Богові за життя. Та зараз треба поспішати до свого старого дому - в ньому залишилася його ровесниця Біблія. Усі меблі та інші нехитрі пожитки друзі перевезли на нову квартиру. Так, тепер він має чудових друзів, і всім цим завдячує Божій Книзі.
Чоловік повернув на знайому вулицю і зупинився, як укопаний... Стояв і не вірив своїм очам... На місці його халупи були руїни, по яких повзав бульдозер, згортаючи на купу биту цеглу та штукатурку. Усе це трактор вантажив на величезний самоскид. Над руїнами висіла густа пилюка, дим виїдав очі, давило у вухах від надсадного ревища моторів.
Побачене на якусь мить так приголомшило Карпа, що він не міг зрушити з місця і неспроможний був що-небудь сказати. Чоловікові здавалося, що бульдозер своїми залізними гусеницями їздить йому по серцю... Раптом, чоловік страшенно зблід, а потім ніби в атаку, кинувся до руїн поперед бульдозером і почав руками гарячково розкидати все у різні боки.
Бульдозерист зупинив машину і, розмахуючи руками, щось закричав до Карпа, однак, той не звертав на нього уваги: збиваючи пальці, тонучи у хмарі пилу, все кидав і кидав від себе шматки цегли, каміння та глини.
Побачивши таку картину, зупинили роботу й інші чоловіки. Вони повиходили з автомобілів, тракторів і, закуривши, показували пальцями та насміхались з Карпа:
- Гей Ти! Як тебе там? Ти щось переплутав, смітники в іншому боці!
- А може, ти відразу кидай на машину замість екскаватора, - підсміювався тракторист.
Та Карпо нікого не слухав, усе розгрібав та розгрібав руїни...
- Він, напевне, з глузду з’їхав, - висловив хтось здогад.
- Та це, мабуть, той бідолаха, що тут раніше жив, - сказав водій самоскида.
- Але що він шукає тут, у цих руїнах? - дивувалися люди.
- Може, золото заховав, - реготав механізатор.
Чоловіки, задоволені собою, реготали так, що аж за боки бралися.
- Знаєте, кажуть, якщо хата згорить, кіт все одно на комин вилізе і буде там сидіти, - похвалився своїми глибокими знаннями ще хтось.
Та раптом їхню балаканину перебив радісний крик Карпа.
Люди притихли і приглядалися, намагаючись побачити те, що знайшов цей дивний чолов’яга. Вони побачили, як Карпо підвівся, обережно тримаючи щось у руках.
-Дивіться, він і справді щось знайшов ! - вигукнув хтось із гурту.
Здивовано переглядаючись, чоловіки рушили до Карпа.
Їм здалося, що перед ними стоїть не бомж, а якийсь заморський принц з гордим, радісно сяючим поглядом. Перед ними був найщасливіший у світі чоловік, який знайшов свій скарб.
А сивий Карпо, простоволосий, обідраний, із запалими, та порослими щетиною щоками, переможно притискав до грудей стареньку, пошарпану життям Біблію... Він злився в обіймах зі своїм найкращим старим другом, якого уже не сподівався знайти.
А Карпова ровесниця Біблія горнулась до його грудей зболілими сторінками, незважаючи на непривабливий вигляд його одягу. Вона горнулась до його гарячого, вірного серця...

08.02.03.

РовесницяПроза

Ровесниця
Проза