Перша Сповідь

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Якось у травні впав на землю сум… Білим снігом на квітучі вишні… "Мене знову зрадили” - заплакала маленька дівчинкa.
Її любов чи принаймні те, що вона називала любов’ю, скрапувала з холодних пальчиків розталим снігом. На долоньці залишився померлий пелюсток вишні.

ЯК МАРІЙКА ЗУСТРІЛА ТРИДЦЯТИЛІТТЯ
"Навіщо я живу? - подумала Марійка, пильно вдивляючись у віддзркалення привабливої жінки. - В інших хоча б є діти!"
Вона скептично посміхнулася: "Діти… Діти - це тільки знеболююче". - "О, якби мені цього знеболюючого!!!" - "Досить!" - концентричні кола розійшлися поверхнею дзеркала. Марійка поверталася до звичного. Маленьке коліщатко закрутилося, як завжди.

АБОРТ
Марійка вбила свою ненароджену дитину… Тому що батько її дитини, якого вона любила всією силою першого кохання, благав її про це. Тому що він погрожував викинутися з вікна, якщо Марійка народить, і Марійка не хотіла перевіряти, чи він справді здатний на це. Тому що без нього Марійка не хотіла жити. Тому що ніхто не переконав її в протилежному. А найперше тому, що Марійці було соромно перед людьми народжувати незаміжньою. Марійка завжди була дуже чутлива до думки людей про себе. Марійці було вісімнадцять.

НАЙСТРАШНІШЕ
Коли це почалося з нею, Марійка не пам’ятала. Пам’ятала тільки, що так було не завжди. Але з якогось часу її стала боляче вражати чужа байдужість і, тим більше, зневага чи ворожість до себе. Марійка хотіла подобатися всім. Марійка намагалася бути ідеальною та всім догодити. Іноді їй здавалося, що так і є. З кожним разом, коли вона переконувалася, що люб’язні слова - це слова й тільки, сердечна рана поглиблювалась.
Найстрашніше для Марійки було почути, що вона - НЕ ПОТРІБНА. Перші ж прояви зневаги змушували її тікати світ за очі. Вона поспішала перервати стосунки, щоб тільки випередити мучителів, які скажуть їй: "Ми тебе не потребуємо". Більшість з тих, кого Марійка раптово покинула, дуже здивувалися б, якби довідалися про причину Марійчиної втечі.

ЄВРЕЙСЬКЕ ПОХОДЖЕННЯ
У війну Марійку одразу розстріляли б або відправили до концтабору — у знавців рас Марійчина зовнішність не викликала сумнівів. Сучасні “пильні люди” були делікатніші. Вони обережно цікавились, хто за національністю батьки Марійки. Вона чудово розуміла, що насправді стоїть за цим запитанням. Але їй ніколи не вистачало мужності відповісти так, як хотілося: " Моя бабуся - єврейка, якщо вас це цікавить." Замість того Марійка пускалася в довгі екскурси по своїй генеалогії, старанно обминаючи бабусю. Вона страшенно зневажала себе за свою слабкодухість, але нічого не могла вдіяти із собою. Марійка дуже хотіла бути повноцінною.

ПРАВОСЛАВНА
Після хрещення Марійка заспокоїлась. Тепер вона з повним правом як православна могла ставити в церкві свічки, святити паску й носити хрестик. З повним правом вона могла вважати себе своєю серед слов’ян, однією з них, з повним правом могла черпати з джерел слов’янської культури.
А ці веселі свята: Спас, Маковій, Троїця, Великдень, Різдво - тепер вони були і її теж! В церкву Марійка не ходила, але ж тепер вона мала право варити кутю, влаштовувати сімейну вечерю на Святвечір з обов’язковими дванадцятьма стравами і прикликанням до столу душ померлих родичів. Тепер вона могла влаштовувати для хрещеників, які не забарилися з’явитися в неї, веселі різдвяні святкування. Марійка переписувала рецепти пасок і завзято місила тісто, ходила з букетами та яблуками під церкву, пила свячену воду.
Чи був на її п’яному святі Бог, Марійка не замислювалась. Мусив бути - адже Він виступав складовою слов’янської культури. І до того ж, Марійка читала щоранку “Отче наш”.

ПОДАРУНОК
Після Перебудови у книгарнях з’явилася Біблія. Вона була дорога, тому Марійка не могла сама купити її. Вона попросила маму подарувати книгу їй на день народження. Мати довго відмовляла Марійку, але марно. Врешті Марійка отримала свій подарунок. Біблія лежала на книжковій поличці невідкривана, але Марійці було приємно, що у неї є Святе Письмо.

СПОВІДЬ
Можливо, Бог пробачить Марійці її аборт і пошле ще дитинку. Але для цього треба бути старанною. Треба сходити на Сповідь, а потім і на Причастя. Марійка дедалі сильніше прагнула виконання цих обрядів, хоча сповідуватися чужій людині у болю всього свого життя їй дуже не хотілося. Десь на денці небажання сидів страх, що священик подумає про неї погано, а ще гірше, що він може сказати їй про це. Але, попри все, їй конче треба було покаятися перед Богом.
Марійка довго готувалася до можливого приниження, довго обирала храм, у який би їй піти. Нарешті в одну з травневих неділь вона пішла на Сповідь у Кирилівську церкву.
У церкві було багато калік і душевнохворих. Марійці навіть здалося, що таких було найбільше. Це страшенно пригнітило її. Вона йшла сюди здійснити "подвиг покаяння", але бути такою ж убогою благальницею, як ці хворі, Марійці зовсім не хотілося. Однак вона пересилила себе і встала в чергу до сповідника. Марійка навіть витримала причіпки до неї якоїсь тітки, вона готова була стерпіти ще багато. Але витримати те, що сповідник поставився до її зізнання як до чогось буденного, Марійка не змогла. Хвиля розчарування затопила її. Сповідавшись, вона більше ні на хвилину не затрималася в храмі.
- "Я зовсім не відчуваю полегшення, радше навпаки,— скаржилася Марійка Вірі.— Думаю, що надовго відбито мені охоту йти до церкви. І чим я маю спокутувати свій гріх? Він сказав, що тільки милостинею, але ж не жебракам подавати?"

НЕЧИСТА СИЛА
Якось заговорили про нечисту силу. Марійка сказала:
- В мене таке відчуття, що я живу всередині прозорої кулі, а іззовні в неї заглядає різна нечисть. Вони воліли б дістатися до мене, але стінка не пускає їх. Проте я постійно боюся, що тоненька перепона не витримає, і я пропаду. Ні, розмови про магію не для мене, це надто серйозно і страшно.
Лариса пильно глянула на Марійку, і тій здалося, що цей погляд щось означає. Лариса вчилася у школі відьом, але Марійка не знала про це.

СУПЕРЕЧКА
Отець Станіслав шукав медиків, які розказували б людям про неприпустимість абортів. Він звернувся до Марійки.
Марійка не хотіла слухати отця Станіслава, а стала сперечатися з ним. Визнати його правоту — означало визнати власну злочинність. Марійка не вважала себе злочинницею, лише жертвою обставин, тому співчувала іншим, таким, як вона, жінкам. Важко було сперечатися, вдаючи із себе незацікавленого арбітра, але вона не хотіла казати отцеві Станіславу про свій аборт. Марійка не бажала розуміти слів священика про вбивство, адже майже всі жінки хоч раз робили аборт, невже всі вони вбивці? Але серце Марійки знало, що отець Станіслав правий. Серце Марійки завжди це знало. Вона була “своєю серед чужих і чужою серед своїх”, можливо, тому так рішуче відмовилась.
- Наша країна не дає можливості жінкам народжувати дітей,— відрубала Марійка.
- А ось у нас троє, і ще буде, — сказав убого одягнений чоловік, який уважно прислухався до їхньої розмови.
- Не знаю, чи варто плодити злидні,— виплюнула Марійка ув очі чоловікові, і, вдоволено зафіксувавши його зніяковілість, вийшла геть.

ДОСКОНАЛІСТЬ
Марійка була найкращою ученицею в класі, а потім, коли вступила до медичного училища, і в групі. Після училища вона потрапила на роботу у найкращу лікарню Києва, у найкраще відділення, до найкращого завідувача. Вона стала найкращим спеціалістом у своїй справі. Все мало б складатися якнайкраще, але чомусь не складалося.

ДУРНИК
В Марійчиному класі вчився дурник. Марійка боронила його від однокласників і витирала йому носа своїм носовичком. Дурник не віддячував Марійці особливою прихильністю, але їй подобалося захищати слабкого.

ІЛЮЗІЇ
Марійка була впевнена, що її репутації порядної жінки вже нічого не зашкодить. Адже тривалий час вона відбивала атаки місцевого чоловіцтва й домоглася таки того, що колеги припинили залицятися до неї.
Отже, Марійка не стала приховувати дружніх стосунків, які поволі зав’язалися в неї з новим лікарем. Громом серед ясного неба впали на неї плітки. Невсипуще око колективу таки спромоглося вгледіти кримінал. Найгірше було те, що в цій же лікарні працювала дружина Марійчиного приятеля. Марійка уявила собі, як огрядна молодиця, сповнена праведного гніву, влаштовує їй сцену ревнощів посеред юрми цікавих, і жахнулася. Вона зробила те, що вважала за найрозумніше у цій ситуації, — побігла до молодиці переконувати її у своїй безневинності.

КАЛАМУТЬ
Врешті Марійка сама засумнівалася, чи справді її поєднує з колегою тільки дружба. Всі навколо були впевнені в протилежному. Десятки очей спостерігали за ними. Марійка різко перервала стосунки. Але все одно вони вимушені були спілкуватися, адже працювали разом. До Марійки стали навідуватися різні фантазії та мрії. “А що, якби він був неодружений?” - думала вона. І те, що раніше ніколи не прийшло б їй у голову, уявлялося тепер в яскравих і привабливих барвах. Марійка стала придумувати свій роман. Потаємні погляди, недомовлені слова, неможливість відкритого спілкування - все це підігрівало почуття. Така прозора дружба переродилася на огидний жмут фантазій та штучних почуттів. Розірвати його остаточно Марійка змогла тільки власною втечею.

ПЕРШІ СУМНІВИ
Марійка була впевнена, що вона найкращий спеціаліст у своїй галузі. Про це їй постійно казав її керівник. Але з часом з’явилися сумніви: то хворий похвалить не її, а іншу, то лікар залишиться незадоволеним її діями, то зовнішній світ проб’ється у відділення звісткою, що не одна вона така унікальна операційна сестра Марійка. Прозрінням прийшла думка, що її просто ловлять на гачок марнославства.

ІЛЮЗІЇ ГИНУТЬ
Марійка була впевнена, що шеф захистить її будь-що. Адже вона працювала з ним багато років і працювала вправно. Але одна з чергових комісій знайшла в Марійчиній роботі недоліки, і Марійку покарали. Керівник не заступився за неї. Марійка вважала себе невинною, а покарання принизливим, тому вона написала заяву про звільнення. Завідувач порвав папірець і сказав: "Марійко, Ви ж розумна жіночка. Треба перетерпіти. Ми мусимо кинути їм цю кістку". Марійка охоче погодилася б зі своїм шефом, якби цією кісткою була не вона. Проте Марійці не хотілося бути нерозумною, і вона не стала вдруге писати заяву.

МАНІЯ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ
Марійці здалося, що становище її в колективі похитнулося. З нею вже не рахувалися, як колись, і навіть зневажали її думку. Скрізь Марійці ввижалися зловтішні погляди і недобрі наміри. Якось, переодягаючись, щоб іти додому, вона помітила дивну чорнильну пляму на своїх світлих джинсах. Терпець урвався. Марійка стала кричати, що її цькують, що хочуть її вижити, що вже й одяг їй бруднять, не тільки репутацію. Спантеличені дівчата клялися, що нічого їй не робили, але Марійка більше не вірила їм. Так-сяк затерши пляму, вона, розлючена, вибігла на вулицю. Тут при сонячному світлі Марійка раптом помітила, що з кишеньки її рюкзака стирчить перо ручки. Вона зрозуміла, звідки взялася пляма. Марійці стало соромно, і до того ж вона злякалася. З її душі дивився на неї монстр. "Невже це я?!"— жахнулася.
З того часу Марійка всерйоз стала замислюватися про втечу.

ФЛЮГЕРИ
Ознакою вірності для більшості була відданість одній ідеї на все життя. Тих, хто змінював свою думку, не поважали. Тих, чия думка була суголосна з державною,— зневажали. Тому над шефом тихенько насміхалися, коли він із парторга став демократом, а потім, швидко розчарувавшись у демократичних методах керівництва, подався в католики. Марійка, чи не єдина, вірила, що шеф гаряче прагне правди і шукає її. Адже вона сама шукала правду скрізь, від комсомолу до східних філософій. "Коли людина вірить усім серцем, вона до кінця віддається ідеї. Не її провина, що, зазирнувши в підвалини цієї ідеї та не знайшовши там правди, вона мусить шукати іншої, справжньої віри. Це лише доводить, що в такої людини чисте серце,"— розмірковувала Марійка. Колеги сміялися з її наївності та підозрювали, що вона просто підлещується до шефа.

МОДА
Відтоді, як молодь вкотре віднайшла для себе "Майстра і Маргариту", у творчих колах стало модним, щоб жінки "літали на мітлах". Бути трішечки відьмою — означало бути розкутою, бути свобідною. Розкутість і свобода здебільшого виявлялися у сексуальній нерозбірливості й непорядності. Наслідуючи декого з геніальних поетів, їхні нащадки взялися й собі творити "чуттєві шедеври". Зопалу Марійка занурилася в нове для неї життя. Але похмілля прийшло дуже швидко. Марійка вірила у святенність шлюбу, у святість кохання, тому вона ніяк не могла вгледіти краси у порушенні вірності. Марійка не могла зрозуміти, як можна писати про високі почуття, зраджуючи, міняючи коханих, ламаючи долі. Ні, Марійці не подобалася така свобода, і вона втекла.

ДОМИСЛИ
Щоранку, коли Марійка бігла на роботу, вона читала на сходах "Отче наш". Невдовзі їй стало здаватися, що її молитва пробила коридор, і саме тут, на сходах, Бог чує її якнайкраще.
А одного разу, у важкому поході, їй привиділися батько й дід, які сиділи на хмарі та благословляли Марійку так, як це малюють на деяких іконах. Марійка відновлювала й відновлювала для себе цю картинку протягом усього походу, і їй було легше витримувати тяжкий шлях.
Марійка боялася екзальтованості та самообману так само, як втрати контролю над власною свідомістю - коли її оперували, вона просила, не давати їй наркоз, а зробити місцеве знеболювання. На вечірках вона ніколи не напивалася п’яною.
Саме тому Марійка не стала зважати на свої містичні відчуття, вважаючи їх домислами.

“НЕ МОЖУ”
- Я хочу, щоб ти була в мене за хрещену, - сказала Віра.
- Але ж я іншої конфесії, та й взагалі до церкви не ходжу, - стала нерішуче відмовлятися Марійка.
- Ну, прошу тебе!
І Марійка погодилася.
Наступного дня Віра сказала, що отець Станіслав хоче поговорити з нею. Марійка прийшла до костьолу. Вона вже досить добре знала цього священика з Польщі - часто зустрічала його у своєму відділенні, коли приходив поговорити з хворими. Іноді й Марійка зважувалася на короткі бесіди з отцем Станіславом. Але цього разу їхня суперечка затяглася на кілька годин.
- Знаєш, я не можу бути твоєю хрещеною, я явно щось не розумію у всьому цьому, пробач, - сказала Марійка, коли вони вийшли з костьолу.

ПРО ПРІОРИТЕТИ
- Я молюся за тебе, - зніяковіло сказала Віра.
- Що за новина?! - обурилася Марійка, - я що сама не здатна за себе помолитися?
Вона вважала, що в неї більший стаж спілкування з Богом. Щоб довести свій пріоритет, вона вирішила найближчим часом сходити на службу….
…Але так і не сходила. Це трохи замирило її з думкою, що подружка має деяке право на те, щоб повчати її в питаннях віри. Адже вона ходила до костьолу щонеділі. Марійка стала частіше запитувати Віру про незрозумілі їй речі, не забуваючи, правда, ставити подругу на місце, якщо та захоплювалася і зачинала давати Марійці прямі поради. Все ж таки Марійка на десять років раніше за Віру охрестилася, хай вона про це не забуває. І Марійка плекала глибоко в душі намір унезалежнитися від Віри, пішовши таки до храму.

НА ЗУПИНЦІ
Якось Марійка зустріла на зупинці отця Станіслава. Сьогодні священик здавався сумним.
- А я від’їжджаю до Дніпропетровська, відкривати нову парафію, - сказав він.
- Шкода, я так і не подарувала Вам свою поетичну збірку.
- То подаруй.
- Вам, напевно, буде нецікаво.
- Чому?
- Вона про любов.
- То й що?
- Ну, добре, тоді принесу до костьолу.
- А ти ходиш у церкву? - раптом спитав він.
- Ні.
- Чому?
- Все якось не зберуся.
- Треба обов’язково зібратися.
- Добре. То я занесу Вам книжку.
Коли наступного дня Марійка зайшла в костьол, отець Станіслав радісно рушив її назустріч. Марійка простягла йому книжку й стала прощатися. На обличчі священика вона прочитала розчарування. І тоді вона зрозуміла, що не книжка потрібна була пастирю. Але Марійка не залишилася в костьолі. У православну церкву вона теж не пішла.

ТАТО
Вся любов, на яку було спроможне сердечко маленької Марійки, належала її татові.
Ні в кого не було такого чудового батька, як у Марійки. Він умів відповісти на всі Марійчині запитання, тому що був дуже розумний. Він був такий яскравий, як свято. З ним завжди було весело, бо тато вмів придумувати тисячі розваг і цікавих занять. А ще тато був найдобріший з усіх людей. Він цілісінькими днями пропадав серед своїх хворих, просиджував над ними ночами, купляв ліки для них за власні гроші. Він ніколи не брав із хворих плату за лікування, і хоча родина жила в постійних боргах, всі вони пишалися ним, а найбільше - Марійка. Він був безстрашним і не думав про свою вигоду. Тато міг сказати дурневі, що він дурень, негіднику - що негідник, хабарнику - що хабарник. Тому родина часто переїздила з одного міста в інше - тато був у постійному конфлікті з керівництвом.
Він згорів дуже швидко - у дванадцять років Марійка залишилася без тата. Але Марійчине серце зберігало вірність йому. Вона ніколи не називала свого тата батьком - слово здавалося надто офіційним і не відповідало тому, що відчувала Марійка навіть зараз, майже через двадцять років після його смерті. Тато залишився для неї взірцем честі, і всіх чоловіків Марійка порівнювала з ним. Вона багато що могла пробачити своїм чоловікам, але тільки не брехню. Якщо Марійка ловила коханого на брехні, це знаменувало кінець стосунків. Адже Марійчин тато ніколи їй не брехав.

НАСИЛЬНИЦТВО
На якійсь черговій вечірці, коли всі були вже напідпитку, влаштували танці. Спочатку нічого не віщувало скандалу. А потім між двома хлопцями спалахнула сварка за дівчину. Один із них налетів на суперника з незрозумілою, дикою люттю і гамселив кулаком щосили, хоч уже й не зустрічав опору. Кров заюшила обличчя бідолахи. Але ніхто не наважувався втрутитися. Марійка раптом, несподівано навіть для себе, стрибнула назустріч удару, закривши собою нещасного. Чому вона це зробила, вона не знала, але відчувала, як всю її пронизала огида до насильництва.

СВОБОДА ВОЛІ
Якось одногрупниця Марійки, тиха сільська дівчина, прийшла у кофтинці з глибоким вирізом, крізь який класний керівник вгледіла на її грудях хрестик. Дівчину було поставлено перед групою, як злочинницю, й почалася довга промова про несумісність дрімучої віри з гордим званням комсомолки. Марійка відчувала, як спіє в ній протест. Врешті не витримала:
- Хіба можна примусом збудити в людині свідомість? Хай вона сама зрозуміє, сама відчує потребу в змінах. У комунізм мають увійти вільні люди, а не раби!
Вчительку немов прибили Марійчині слова - вона розгублено закліпала очима та, ні слова більше не сказавши, відпустила свою жертву на місце.
Іншим разом приводом для Марійчиного обурення стало примусове залучення студентів до святкування Дня Перемоги. Двері просто замкнули, не випускаючи нікого з корпусу.
- Ви всі підете в актову залу вітати ветеранів, - наказала класний керівник.
- Який сором! - вибухнула гнівом Марійка. - Невже ветеранам потрібні такі привітання - без любові, без пошани? Нехай ті, хто не відчуває ніякої вдячності до героїв, ідуть на всі чотири сторони! Тоді буде справжнє привітання, тоді все буде чесно.
І знову Марійка перемогла.
З того часу класний керівник стала боятися Марійку, як вогню. Вона не намагалася помстилася Марійці, бо була доброю жінкою.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Марійка завжди захищала слабких. Її прагнення справедливості ніколи не було справді небезпечним, тому керівники не заважали Марійці боронити ображених. Марійку навіть обирали то в старости, то в комсомольське бюро. Іноді ті, кого Марійка захищала, намагалися вплинути на неї. Вони підходили до Марійки і просили: "Скажи їм, щоб вони те-то й те-то." Вона не терпіла, щоб нею маніпулювали, тому різко відповідала: “Скажи сам!" Люди були невдячні, вони швидко забували, що зробила для них Марійка. Її душа замулювалася гірким осадом. Марійка рада була б збайдужіти, але кожна нова несправедливість кидала її в бій. Це було вище за неї.

ЗІРКОВА ХВОРОБА
Марійці стало здаватися, що вона - совість колективу, непідкупна і безстрашна поборниця справедливості й захисниця слабких. Вона не мовчала ніколи та ніде, це перетворювалося на видовище — Марійка знала, що від неї чекають виступу й не могла розчарувати "глядачів". Своєрідною гіркою насолодою для неї було знати, що ніхто не підтримає її. Марійка голосно обурювалася в кулуарах, що всі боягузи і пристосуванці, всі вміють скаржитися тільки поза очі; потім зітхала та йшла захищати колектив перед завідувачем. Хто міг це зробити, крім неї?

ПЛОДИ РОЗЧАРУВАНЬ
Коли розвіялась туманом чергова закоханість, не залишивши нічого, окрім гіркоти, Марійка спитала себе: чи є на землі щось вічне, неминуще, задля чого варто жити? Вона пильно вдивлялася і в майбутнє, і в минуле, але не знаходила там нічого. Тоді вона вкотре звернула очі до неба.

ВІДЧАЙ
Іноді Марійка відчувала страшенну байдужість до всього й до всіх. Це був не просто миттєвий настрій, а щось глибинне, таке, що пронизувало наскрізь Марійчину натуру, щось схоже на смерть. Марійка дуже боялася цього в собі. В часи, коли таке з нею траплялося, її турбота про інших посилювалася аж до метушні. Марійка знала: якщо не опиратиметься - загине.

ЗАДОВОЛЕННЯ ЧИ ЧЕСНОТА?
Якось Марійка поїхала з класом на екскурсію до Москви. Мати дала їй десять рублів, але просила не марнувати грошей, бо на той час сім’я була в скруті. Марійка не купила собі нічого - тільки квіти до могили невідомому солдатові. Усі гроші вона привезла назад і була дуже задоволена з маминого здивування.
Марійка так ніколи й не навчилася витрачати гроші на себе. Тільки купуючи щось для інших, вона отримувала справжнє задоволення. Марійка була горда собою і вважала цю свою рису великою чеснотою. Іноді її дратувало, що люди начебто й не помічають її щедрості, тоді вона починала гарячково витрачати гроші на себе, але не отримувала від цього жодної втіхи.
Проте віднедавна у Марійки з’явилася підозра, що задоволення не слід мішати з чеснотами. Марійка була достатньо чесна із собою, щоб зрозуміти слушність такої думки.

ЄВАНГЕЛІЄ
У відділенні з'явилися книжки Нового Завіту, мабуть, знову приходили протестанти. Марійка спробувала почитати. Оповідь дратувала своєю простотою. Прочитавши кілька сторінок, Марійка занудьгувала. Звідкись виринула думка, що читати цей заполітизований текст — марно витрачати час. Якби хтось спитав Марійку, чому заполітизований, вона охоче відповіла б: все про рабів і про покору владі. Вона навіть не помічала, що думка ця належала не їй, адже насправді Марійка не прочитала жодної такої притчі.

СМЕРТЬ
Марійка не вірила у власну смертність. Неможливо було уявити, що її коли-небудь не стане. Це було так само неможливо, як усвідомити безкінечність Всесвіту. Але іноді, особливо, коли Марійка уявляла собі ядерний вибух, її охоплював тваринний жах, від якого німіли руки. Тоді Марійка намагалася швидше позбавитися страхітливих картин. Проте думки про смерть завжди поверталися.

КОХАННЯ
Марійка завжди мріяла про драматичне кохання, таке, що змітає всі перепони на шляху. У своїх дівочих фантазіях вона то переносилася до Стародавнього Риму, де в неї, горду рабиню, закохувався шляхетний патрицій, то їхала переодягнена в чоловіче вбрання за коханим у Січ, то перевиховувала зіпсованого, але без тями закоханого в неї (і тому не безнадійного) моряка. Декорації романів, які Марійка придумувала для себе, були різні, проте сюжет завжди повторювався. Їй бажалося жертовності, страждань, героїчних врятувань, несподіванного зізнання. А після цього зізнання мало початися свято вічного кохання. Марійка любила читати Гріна та сповідувала його фразу: "Вони жили довго й щасливо і померли в один день". Одним словом, вона мріяла про драму.
Драм у Марійчиному житті вистачало.

КНИЖКИ
Ніхто з рідних не пам’ятає, як Марійка навчилася читати. Але як тільки це сталося, її більше не бачили без книжки. Вона читала на уроках, тримаючи книжку під партою, у ліжку з ліхтариком, на зупинці, за обідом - скрізь. Ніщо не могло зупинити Марійку на шляху до книжки. Траплялося їй навіть поцупити жаданий томик, якщо не вдавалося заволодіти ним праведним шляхом. Книжка була для Марійки всім: подругою, порадницею, розрадницею, лікарем. Книжка виховала Марійку. Тому Марійка зовсім не знала життя.

ЩАСЛИВІ, ХТО ВІРИТЬ
Марійка часто казала: " Я заздрю віруючим - вони, нехай безпідставно, але очікують чогось після смерті. А для мене за порогом - тільки небуття. Я хотіла б вірити, але я занадто велика реалістка для цього".
Марійка не розуміла втіхи деяких письменників з приводу повної загибелі своєї особистості. Вона хотіла жити вічно, навіть, якщо на неї чекали б самі тільки муки.

УЛАМКИ ДЗЕРКАЛА
Марійка з великою цікавістю читала Кастанеду. Серед моря незрозумілого траплялися їй у книжці чарівні острови одкровень. Особливо подобалося Марійці читати про світлові кулі, якими постають люди перед просвітленими очима, про енергетичні нитки, що пов’язують в одне ціле весь світ, про Орла в центрі цього світу. Марійку не відштовхувала навіть сентенція, що життя пересічній людині дається, щоб осолити його досвідом і знаннями, а потім цією збагаченою їжею нагодувати Орла. Марійка згодна була нагодувати собою Творця, аби лише був сенс в її існуванні. Вперше Бог являвся їй у складній енергетичній будові, а не дідом, що сидить на хмарі. Марійка казала Вірі: "Мені уявляється, що істина - це велике дзеркало, що впало з неба й розбилося. Уламки розлетілися по всьому світу, утворивши різні релігії. У кожній релігії є уламок істини. Якщо зібрати все докупи, можна нарешті віднайти Бога".

ВОЇН ДУХУ
Марійку познайомили з хлопцем, який набирав групу для походу на травневі свята. Марійка зраділа, що побачить ліс і річку, коли все цвіте й духмяніє, посидить біля вогнища, подивиться на зорі!
На зорі довелося дивитися багато, тому що всі три дні походу Марійка майже не спала. Вдень Марійчин "капітан" у байдарці розповідав їй про Кастанеду, про те, що він обрав для себе шлях духовного воїнства, про свої мрії побратися з чистою, незайманою дівчиною. А вночі він скаржився Марійці, що не може тримати целібат, бо вже пробував жінку, і наполегливо домагався Марійки (добре, що не ґвалтував). Марійка відбивалася і йшла з намету. Вона дивилася на зорі й чекала, поки хлопець засне. Ні, вона не гнівалася, їй просто було гірко. Після розлучення Марійка розуміла, що з нею не дуже будуть церемонитися, вона навіть відчувала себе винною, що не виправдала надій свого нового знайомого. Коли вони повернулися до Києва, Марійка спитала: "Ти більше не візьмеш мене в похід?" Хлопець засміявся: "Звичайно, візьму!" Але обоє знали, що ніколи не побачаться.

ПРИРОДА
В дитинстві Марійка часто ходила з батьком у ліс - влітку по гриби, взимку - на лижах. Ліс для неї був живою істотою. Марійка напружено вслухалася в шелест листя, намагаючись зрозуміти мову дерев. Часом вона тулилася до теплого стовбура котрогось із них і розповідала йому свої таємниці. Марійка була впевнена, що дерево розуміє та співчуває їй.
Любов до природи не полишала її. Коли Марійка стала ходити в походи, там, посеред незайманих північних лісів, вона почувалася по-справжньому щасливою. Більшість її друзів через два тижні вже мріяли про повернення. Марійка - ніколи. Вона ладна була безкінечно блукати річками й озерами, розкиданими в зелених хащах тайги. Але завжди треба було повертатися. І Марійка розуміла: це необхідність. Тільки в жорстокому світі закатаного в асфальт міста вона мала надію знайти відповідь, яку так наполегливо шукала. Ліс не міг їй допомогти. Тепер Марійка це знала.

ПОЕЗІЯ
Двері відчинялися в сутінки. Марійка не любила сутінковий світ. Він був тривожний і небезпечний. Там жили потвори з Марійчиної уяви. В дитинстві вона ховалася від них під ковдрою. Але тепер ковдра вже не допомагала.
На схід від сутінкового світу буяли сади. Крізь сади протікала ріка. Води її були прозорі та солодкі. Марійка часто пила з цієї ріки, забуваючи про все на світі. Вона дослухалася до сріблястого дзвону, що ним струменіло небо. І раптом підчепивши на кінчик пера фразу, кидала її на папір. За першим рядком вихлюпувалися на аркуш наступні, а з ними разом і Марійчині радощі та біль.

ЗОРЯНЕ НЕБО
Небо було велике, неосяжне, а Марійка - маленька. Вона наважувалася дивитись ув очі нічному небу лише кілька хвилин, а потім стрімголов бігла в хату. Серце її переповнювали почуття, але Марійка ще не знала цих слів, щоб сказати: " Коли дивлюся я на небеса Твої - справу Твоїх перстів, на місяць і зорі, які Ти поставив, то що є людина, що Ти пам’ятаєш її, і син людський, що Ти відвідуєш його?"

ІНТУЇЦІЯ
Після численних невдалих спроб увійти в медитативний стан з’явилися перші успіхи. І тоді Марійка раптом відчула знайому тривогу. Вона припинила свої заняття медитацією, пояснюючи друзям: "Без вчителя небезпечно займатися такими серйозними речами. А справжнього вчителя можна знайти тільки на Сході". Проте в глибині душі вона відчувала, що не захотіла б тепер медитувати навіть і з учителем, як нізащо не хотіла вивчати магію та ходити до ворожки.
Без медитації на Марійку одна за одною посипалися травми. Врешті, вирішивши, що ціна за задоволення надто висока, Марійка покинула карате.

ВИЩА СИЛА
Маленька Марійка нічого не мала до Бога - Він не був ні другом, ні ворогом. Його просто не існувало. Був Ленін, були далекі космічні простори та герої-космонавти в них, була перемога у війні та ветерани, десь далеко-далеко в майбутньому був комунізм, за який Марійці належало боротися, коли виросте… Бога не було…Ні тато, ні мама, ні їхні освічені друзі, ні навіть бабуся ніколи не говорили про Нього. Сільські родичі, щоправда, ходили до церкви, але вони теж нічого не казали про Бога, тому Марійка ввжала, що церква - це лише традиція. А Бог залишився в темному дореволюційному минулому.
Марійка навіть мала нагоду переконатися, що віра в Бога і відсталість ходять поруч. У її класі було кілька сектантів, штундів. Вчилися вони поганенько, ні з ким не дружили, навіть не спілкувалися, відмовлялися вступати в піонерську організацію і взагалі мали якийсь забитий вигляд. А ще про штундів розказували жахливі речі: що вони ніколи не дивляться телевізор, що один з них дуже добре грав на скрипці й хотів поступати в консерваторію, але в секті йому заборонили. Хіба ж це не дикунство? Зовсім як у фільмі, що його Марійка колись дивилася, - про дівчину-сектантку, яка покохала комсомольця, а її за це вбили члени секти. Там ще була така жалісна пісня: “Віновата лі я что люблю”…
Бог, звичайно, не був винний у людській жорстокості (як може бути винним той, кого не існує?). Винними були самі люди - темні й охочі до насильництва…
Але в Марійчиному світі з відсталістю давно покінчили. Тож її обрій нічим не захмарювався…
…До того дня, коли тато, незадовго до смерті, раптом сказав їй:
- Звичайно, Бог - це не дідусь, що сидить на хмарах, але є Вища сила, я це відчуваю…
Ці слова врізалися в Марійчину пам’ять назавжди, вони ніби прорвали якусь запону, відповідаючи на невиразні Марійчині відчуття. Згодом, вже дорослою, вона любила повторювати татові слова.

СПОГАД
- Мамо, Ви не пам’ятаєте тих віруючих, що жили на нашій вулиці, коли я була маленька ? - якось спитала Марійка.
- Ні. А хіба такі були?
- Так, я раптом згадала, як їхні діти привели мене до них додому. І ще пам’ятаю, що в них висіла ікона Богородиці й горіла лампадка під нею. А що вони мені казали, не пам’ятаю. І більше я в них не бувала - мабуть, Ви мені заборонили. Не пригадуєте?
- Ні. Чого тобі так цікаво?
- Мабуть, вони молилися за мене.

ВОЛОДИМИРСЬКИЙ СОБОР
Марійка любила Володимирський собор за його фрески: за ангела смерті, що був зображений над входом, за ікони Богородиці, за постаті київських князів. Вона завжди забігала сюди, щоб поставити свічки за упокій батька й діда, коли бувала неподалік від університету. Ніхто не зміг би переконати Марійку, що це нечисте місце, бо тут їй було спокійно й світло.
- Лиса гора? Ну то й що? - знизувала вона плечима. - Я читала, що церкви часто навмисне ставили там, де збиралася нечисть, щоб перемагати її молитвою.

КИРИЛІВСЬКА ЦЕРКВА
Марійка прийшла у Кирилівську церкву, щоб подивитися на роботи Врубеля. Намилувавшись іконою Богородиці, вона почала роздивлятися старовинні фрески на стінах. Раптом прочитала: " Я БІЛЬШЕ НЕ БОЮСЯ ТЕБЕ, БО ПОЛЮБИВ ТЕБЕ". Марійка зупинилася вражена. Так просто відповідав їй незнайомий, нерозрізнимий крізь пелену часу чоловік на роздуми всього її життя, такими простими словами знайшов шлях до Марійчиного серця. Вона відчула, що перлина тільки що дарованого їй знання дорожча для неї за мистецтво, заради якого вона сюди прийшла. Марійка швидко вийшла з церкви та понесла свій скарб київськими вулицями, міцно притискаючи руки до серця - щоб не загубити.

КИЇВ
Родина переселилася до Києва, коли Марійці виповнилося вісім років. У найближчі вихідні батько повів її знайомитися з містом. Марійка побачила Київ і закохалася в нього на все життя. Це було її місто - тепла й затишна рідна оселя.
Це були її кручі, вкриті деревами, що росли, як бажали, ігноруючи директиви паркового господарства. Вони засипали асфальти листям, а навесні сіру кору гудрону підривала весела трава. Вони ховали у своїй гущавині лавочки, перетворюючи “культурні місця відпочинку” на таємничі схованки. Восени вони дарували всім золото. А якщо вам приходила в голову скажена ідея збігти вниз до Дніпра, дерева по-дружньому підставляли своє плече, щоб ви, бодай, не вбилися через свою нерозважливість.
Це були її вулиці, затоплені тими ж таки деревами, які дбайливо прикривали потворну оголеність стандартних бетонів. О з якою любов’ю несли вони цьому місту красу! Каштани запалювали свічки, горобини розмальовували сірі стіни червоною фарбою, липи й акації напоювали повітря солодкими ароматами, а фруктові сади плели мереживо. Місто всміхалося і пригорталося до своїх садів і парків, як притуляється залюблений племінник до своїх добрих тіточок.
Марійка любила провінційну красу вулиць старого міста, що втікали київськими горами від сучасних галасливих проспектів.
Марійка любила київські натовпи, які ніколи не поспішали та не нервувалися, як натовпи інших великих міст. Навіть ескалатор у київському метро їхав повільніше, ніж деінде. І це дивним чином розчулювало Марійку.
Марійка любила київську говірку й київські базари. Вона без кінця могла блукати вулицями, вдивляючись в обличчя людей і домівль.
Марійка любила Київ так, як можна любити тільки те, що є частиною твого серця.

КРУЖЕЧКИ
У дитинстві Марійка часто гостювала в рідних на Волині. Кожний день був там надзвичайний, схожий на свято. Був сінокіс з його засмаглими зосередженими косарями, рухи яких нагадували древній танок; з білими жіночими хустинками, що майоріли тут і там; з веселими помолоділими голосами, з яскравим сонцем... а яке роздолля було тут їм, дітлахам! А потім була ночівля на свіжому сіні, коли довго лежачи без сну, вони дивилися на зорі й робили свої перші, ще дитячі спроби осягнути, зрозуміти світ. Були походи у жита по волошки; був жайворонок, що висів на тоненькій ниточці пісні десь високо, під самим сонцем; були корови, яких ходили випасати раз на два тижні, коли надходила їхня черга. А взимку діти каталися з гір, а ввечері сиділи біля грубки та, відчинивши її дверцята, смажили на вогні шматочки хліба, а потім натирали здором і часником. Але найбільше Марійку вражало святкування Різдва. Задовго до свята опановував родину незвичний настрій - всі готувалися. Дядько ще більше часу проводив у господарських справах, щось лагодив, чистив, оглядав - в ці дні його майже не бачили; тітка поралася біля печі. Діти мружили очі, як коти, очікуючи майбутніх пиріжків. А пісні, які співали гурти молоді, заходячи в кожну хату й вшановуючи господарів! Ці пісні називалися колядками, і в них співалося про Божу Матір і про маленького Христа. У Києві Марійка ніколи не бачила й не чула такого, там був інший світ.
Якось родичі взяли її з собою до церкви. Їхній дід був церковний староста, тож пустив дітлахів на хори. Святкували Кружечки. Що воно й до чого Марійка не знала, але хор співав так гарно, що дівчинка заслухалась. Вона слухала й дивилася з хорів униз, на людей. І раптом одна за одною почали запалюватися свічки, і скоро церква стала схожою на зоряне небо. І Марійка відчула присутність Невідомого.

МИЛІСТЬ ЧИ СПРАВЕДЛИВІСТЬ?
- Бог любить нас просто так, ні за що, - сказала Віра. - Мені це легко зрозуміти, бо так мене любить тато. Що б я не накоїла, знаю, він пробачить і постарається допомогти, і він страшенно балує мене, незалежно від моїх успіхів. Я впевнена, що за будь-яких обставин залишатимусь його коханою донечкою.
- Ну, не знаю, - знизала плечима Марійка. - Має ж бути якась відповідальність. Для мого тата завжди багато важила родинна честь. І я намагалася не посоромити її. Хіба це погано?
- Але ж людина не може бути ідеальною. У кожного в житті трапляються моменти, про які соромно згадати. І тоді ти маєш бути впевнений, що тебе пробачать, що все одно будуть любити. Інакше як жити далі?
- Ось Бог не пробачає мені мого аборту, не дає більше дітей. І я не нарікаю, бо це - справедливо. Я мушу відповісти за свій вчинок.
- А я думаю, що Він давно пробачив тобі. Просто, ми бачимо тільки цей момент, а Бог прозирає все: і минуле, й теперишнє, й майбутнє. І Він дає нам те, що нам на користь, хай це навіть дуже гіркі ліки.
Невдовзі після цієї розмови Марійка гортала Святе Письмо. Вона шукала в Книзі притч Соломонових одинадцяту притчу, бо їй сказали, що кожна з них дає поради на певний день народження. Тож Марійці було цікаво дізнатися, що там пишеться на її день. Раптом, коли вона перегортала Псалтир, її погляд зупинився на вісімдесят четвертому псалмі. “Милість і істина зустрілися, правда і мир поцілувалися”, - прочитала Марійка.
“Невже таке можливо?” - засумнівалася вона, але слова вже впали у ґрунт її серця.

ХРЕЩЕННЯ
Священик завів Марійку в якусь кімнатку, сказав їй зняти панчішки. Потім став запитувати про різне. Марійка не розуміла, навіщо це, тому відповідала неохоче, а коли пастир спитав, чи чесною вона виходила заміж, взагалі збрехала. Їй дуже соромно було зізнаватися чужому чоловікові у тому, чого вона сама не схвалювала. Наче пущений на волю птах, випурхнула Марійка з ризниці і прийняла Хрещення. Ніщо не тривожило її.

ВИБІР
Священик, що охрестив Марійку, наказав їй прийти наступного дня на Причастя. Але наступного дня весь Марійчин колектив їхав на пароплаві в Канів. Звичайно, Марійка не могла пропустити таке свято. А на Причастя можна було піти наступної неділі.
Але наступної неділі Марійка не пішла в церкву. Не пішла вона в церкву і через неділю. Не йшла Марійка в церкву ще років з десять. Але вона не забула про те, що так і не запричастилася. Не забула й те, що збрехала священику на першій Сповіді. З роками сумління мучило Марійку все дужче. Вона навіть почала сумніватися, а чи правдиве її хрещення після брехливої сповіді, та дякувала Богові, що не дозволив їй брехливими устами прийняти Святі Дари.

НОВИЙ ХРАМ
Якось Марійка побачила з вікна автобуса, як блиснули золотом бані. Вивертаючи шию, вона намагалася роздивитися храм. Марійка добре пам’ятала, що кілька років тому, коли вона була в цьому районі, тільки бур’яни буяли на пустирі.
У найближчу неділю Марійка потягла чоловіка подивитися нову церкву. Але храм був зачинений. Марійка довго обурювалася, що нечуйні священики не чергують у храмі, чекаючи на спраглих віри.

ОДНА-...
Ніщо не змусило б Марійку зізнатися у цьому прикрому відчутті. Вона не змогла б дати йому розумного пояснення. Але щоразу, коли Марійка чула про чиєсь кохання до іншої дівчини, вона дуже дивувалася - адже на світі можна було любити тільки її, Марійку.
...ЄДИНА
Маленька Марійка лягала на холодну підлогу й казала мамі:" Ось захворію та помру, будете тоді плакати, що мене ображали, а мене вже не буде!"

ЛЕСЯ
Це було, як перша любов. Ніколи Марійка не зустрічала дівчину, яка сміялася б так щиро. Ніколи не зустрічала вона таку дівчину, з якою хотіла б говорити про все на світі. Душа Марійки розчахнулася назустріч цьому диву. Але Леся обрала собі іншу подругу.

ПЕРША СВАРКА
Марійка гралася зі своєю подругою в "дочки-матері". Подруга знову хотіла бути "матір’ю". Марійка вже багато разів поступалася їй. Але цього разу не захотіла. Вона кричала :"це нечесно" і стискала кулачки від образи. Більше Марійка не могла примусити себе спілкуватися з дівчинкою, як колись. Їхня дружба перервалася.
Коли Марійчина сім’я виїжджала, Марійка навмисне пішла до колишньої приятельки, щоб похвалитися цією новиною. "Ти ніколи мене більше не побачиш, і в тебе ніколи вже не буде такої подруги!" - сиділо в серці семирічної Марійки.

ТАК ЗАВЖДИ
Марійка ніколи не вміла повертатися до нормальних стосунків із подругами після конфлікту. Будь-яка сварка свідчила про кінець дружби. Чим довше Марійка утримувалася від дорікань, тим гучнішим був розрив. Тоді вже висловлювалося все, наболіле за час дружби. Невідомо, чи Марійці було соромно за свої слова, чи сварка просто вінчала доспіле розчарування. Як би там не було, у дружбі Марійка особливо домагалася ідеалу. Вона неспроможна була прощати ні друзям, ні собі.
Єдина, на кого не поширювалося це правило, була Віра. Марійка завжди рано чи пізно поверталася до неї. Вона не могла довго бути без Віри.
Але небо їхньої дружби було захмарене. Серце Марійки було захмарене.

ГОРДІСТЬ
Прийшовши до поетичного гурту, Марійка кілька тижнів скромно слухала інших і терпляче чекала, коли ж на неї врешті звернуть увагу. Не дочекавшись, вона наважилася сама попросити керівника про зустріч, щоб наодинці прочитати йому свої вірші. Маститий поет пообіцяв, проте не прийшов. І хоча згодом він помітив Марійчині вірші, хвалив їх і допомагав Марійці багато, вона ніколи вже сама ні про що його не просила, назавжди зачаївши в серці образу. Їй взагалі важко було звертатися по допомогу. Марійка завжди мусила робити велике зусилля, долати бар’єр у собі, щоб попрохати. Натомість сама вона охоче допомагала людям. Пообіцявши допомогу, вона мала виконати обіцянку, яких би зусиль це їй не коштувало.

ЇЇ УНІВЕРСИТЕТИ
”Гордым легче - гордые не плачут ни от ран, ни от душевной боли, на чужих дорогах не маячат, о любви, как нищие, не молят...” - старанно переписувала Марійка у свій пісенник вірш Тетянічевої. Її комсомольське серце стискалося від бажання бути такою ж гордою, як поетеса.
Марійка була переконана, що жалість принижує людину, що слабкою бути соромно, що “только смелым покоряются моря”, що зраді нема ні виправдання, ні пробачення. Але час підточував її переконання. З кожним черговим ударом яснішим ставало розуміння власної слабкості й нагальнішою потреба в тому, щоб пожаліли.
Якось Марійка прочитала книжку японського автора, католика, де один з героїв під жорстокими тортурами кілька разів зраджував своїх братів-християн. Щоразу він повертався до них із щирим покаянням, говорячи: “Хіба я винний, що такий слабкий уродився? Я дуже люблю Христа й вас, але я не можу витримати тортур.” І щоразу друзі пробачали його. Врешті їхній слабкодухий товариш здійснив свій подвиг і гідно вмер за віру.
Ця історія все перевернула в Марійці.

РОЗБИТЕ СЕРЦЕ
Вони стояли на балконі та курили. Марійка плакала, майже кричала.
- Я не можу так жити! — скаржилася вона Вірі. — Люди розривають мене на шматочки. Я вже не знаю, хто я. Але коли я ставлю проти них екран, він починає душити мене. Я просто гину, перетворююсь на якогось монстра. Моє серце розбите! Я вмираю, я не знаю, як далі жити і навіщо!
Віра слухала мовчки, тільки іноді зі співчуттям похитувала головою. "Так боляче буває, коли душа скидає задубілу шкіру. Потерпи трохи. Скоро все буде по-іншому,"— хотілося їй втішити Марійку, але вона знала, що тільки викличе гнів і нові сльози подруги.

ОЛЕКСА
Марійка вірила в дружбу між чоловіком і жінкою. Все її життя переконувало Марійку в протилежному, але вона вперто поверталася до своєї віри.
Тривалий час вони і справді просто дружили. Але одного разу Олекса сказав: "Не хочу, щоб ти знову дісталася якомусь козлу. Я хочу, щоб ти була щаслива." Він прийшов до неї, щоб залишитися назавжди.

МАРНІ НАДІЇ
Марійка стояла біля приймального відділення вже з годину. Вона змерзла, але цей стан якнайкраще відповідав її настрою. Тому вона не йшла. Хотілося, щоб було ще гірше. Нарешті вийшла лікарка. Аналізи не втішали. Марійка чекала цього. Вона ніколи по-справжньому не вірила, що в неї буде дитина.

ПЕРША ВІДПОВІДЬ
Марійка ніколи не питала в Бога, чому Він такий жорстокий до неї. Вона знала свою провину. Марійка хвилювалася за людство. "Чому Він дозволяє людям вбивати одне одного? Чому дозволяє, щоб у світі панувала несправедливість?" - атакувала вона Віру, яка вже рік ходила до костьолу. Віра не відповідала - не вміла, а радше не хотіла. Надто добре знала Марійку: не заспокоїться, поки сама не знайде відповідь.
Відповідь прийшла у котромусь із творів Курта Вонегута, якого Марійка читала запоєм. Там йшлося про планету, де машини слідкували, щоб люди не чинили зла. Якщо людина збиралася зробити щось ганебне, машина била її струмом, не смертельно, але дуже боляче. На цій планеті жили добрі-предобрі ідіоти.
У той день Марійка зрозуміла, як Бог поважає людину, даруючи їй право вибору.

НАВІЩО ХОДИТИ ДО ХРАМУ?
- Я маю Бога в душі, - казала Марійка Вірі. - Я молюся вдома, намагаюся жити за Божими заповідями. Навіщо ходити в церкву? Хіба церква робить людину кращою? Тоді бабці, що не вилазять із храмів, мали б бути святими, а вони натомість злі, як пантери.
- Я не знаю, не знаю для чого ходити в церкву, - відбивалася Віра, - я тільки знаю, що Богу це приємно.
Безперечно, Віра могла дати іншу, точнішу відповідь на Марійчине запитання. Вона могла сказати, що кожної неділі Ісус заради неї спускається в Чашу; могла сказати, що не може жити без цих зустрічей із Христом, які дають їй сили жити далі; вона могла б сказати Марійці дуже багато…Але Віра сказала те, що сказала. І саме можливість зробити Богу приємне, бути слухняною (як колись, коли був живий тато) стала тим останнім аргументом, що привів Марійку до церкви.

ДИВНІ СВЯЩЕНИКИ
Коли остаточно завалився режим, з Польщі приїхали католицькі священики. Вони приходили до дверей лікарні з гітарами і співали для всіх, хто хотів їх слухати, солоденькі пісні про Ісуса й Діву Марію. Марійка дивилася на них з вікна і дивувалася. В неї були інші уявлення про священиків. Марійці здавалося, що ці концерти принижують тих, хто мав би повчати вірних з кафедри, а не здобувати дешеву популярність у масах. Вона ніколи не виходила до гурту. Проте Марійку незбагненно вабило до дивних священиків. І вона крутилася неподалік від них, не наближуючись, але й не відходячи надто далеко. Несерйозні священики подобалися Марійці проти її волі.

ПРО ДУХОВНЕ ЖИТТЯ МАРІЙКИ
Молодий ксьондз, отець Станіслав, почав навідуватися у відділення до хворих. Місцева спокусниця Люся притягла його у сестринську, коли чергова зміна вечеряла. Марійка вирішила, що з його боку це було верхом наївності. Адже Люсин школярський вигляд міг обдурити лише вкрай довірливу людину. Марійці було соромно й боляче, коли лікарі закидали юнака запитаннями про целібат. Але він усміхався і відповідав дуже спокійно та ввічливо. Коли ксьондз почав говорити про необхідність духовного життя, Марійка гордо мовила:
- А я задоволена своїм духовним життям: я багато читаю, ходжу в театри. Що ще треба?
Священик подивився на неї здивовано, проте нічого не сказав. Мабуть, він тут-таки почав молитися за Марійку.

МЕНЬ
Слова священика дихали життям, пломеніли любов’ю. Марійка навіть не підозрювала, що Бога можна любити так. Бог раптом зійшов з Небес і наблизився до Марійки. Священик писав про Нього так, як можна написати тільки про коханого - коханого батька, друга, вчителя. За його словами відчувалася щирість почуттів і велика правда. Марійка захотіла полюбити Бога такою ж любов’ю.

АМБІЦІЇ
"В тебе нема жодних амбіцій", - дорікала Марійці мати.
Насправді Марійка була навіть занадто амбіційна. Тому вона не хотіла розмінюватися на дріб’язок. Вона шукала об’єкт, вартий її зусиль, щоб сягнути найвищих, доступних її силам вершин.
Гроші, влада, успіх - все це не рятує від смерті, отже не має сенсу, вважала Марійка. Вона прагнула зрозуміти, для чого людина народжується, живе і вмирає. Зоологічні бесіди про нащадків, генетику й вид обурювали й відштовхували її. Вони не могли бути правдою. Адже природа, завжди така ощадлива, не могла пустити на вітер людський розум. І сотої долі його вистачило б на родове мистецтво виживання. Навіщо ж тоді так багато розуму? Має бути мета. Марійка намагалася зрозуміти яка, щоб спрямувати всі сили туди, на досягнення найголовнішого. Але вона не розуміла.

ЕФЕМЕРНІСТЬ
Останнім часом Марійка, побачивши на вулиці якогось нахабного юнака чи пихатого дядька, мимоволі ловила себе на думці: "Який же ти самовпевнений, біжиш по життю, розштовхуючи всіх. А за мить можеш уже лежати на лікарняному ліжку, скоцюрбившись від болю, і в очах твоїх не буде нічого, крім страху й благання про допомогу". Марійці ставало дуже шкода легковажного дурника. Вона також розуміла, що й сама по-дурному легковажить часом, якого стає дедалі менше. Але Марійка досі не знала, куди їй прямувати.

СЕНС
Пошуки не давали результату. Сенсу не було. Сили згасали. Але й коло звужувалося. Поза ним вже залишилося так багато речей, які ще недавно вважалися вкрай необхідними. Нині вони викликали в Марійки тільки нудьгу. Вона все частіше перебувала в депресії. Марійці здавалося, що вона заживо вмирає.

РАПТОВИЙ ЗДОГАД
Марійка ввійшла у вагон і їй відразу захотілося вийти. Стояв страшенний сморід, і люди тиснулися подалі від місця, де сидів бомж. Але трамвай вже рушив. Марійка дивилася на це жалюгідне створіння, яке, вочевидь, жило від пляшки до пляшки, випрошуючи мідяки у перехожих. Вона подумала, що треба мати неабиякий запас милосердя, щоб опікуватися такою істотою. І раптом прийшла думка: “Яке милосердя й любов мусив мати до людей Бог, щоб прийти на цю землю, що просмерділася гріхом. Яке треба було мати милосердя Йому, безгрішному, щоб жити серед ось таких замурованих у власних підлотах створінь і рятувати їх, знаючи, що вони зрадять Його і вб’ють за Його ж доброту до них. Чи не легше було знищити цей рід і створити нового Адама? Але Він прийшов рятувати тих, які вже були.” Думка ця вразила Марійку в самісіньке серце. Вона дивувалася, як могла не бачити такого величезного Божого милосердя до людини? Як могла не помічати його?

ЧИ ВИННІ СВЯЩЕНИКИ?
- Я не піду в церкву вже хоча б тому, що треба сповідатися людині, яка сама може бути дуже непорядною та грішною. Ось у нашій церкві саме такий священик. Він п’є, гуляє ще й розказує всьому кліру, що йому на сповіді люди говорять, - войовниче мовила Леся.
- А мене б це, мабуть, не зупинило, - задумливо відгукнулася Марійка. - Яка різниця, я ж не йому, а Богу сповідаюся. Тут головне зрозуміти, чи треба взагалі сповідатися. А як зрозумієш, уже байдуже. Якщо я зможу одній людині висповідатися, мене не буде турбувати, чи розкаже вона про це ще комусь. Я й сама тоді зможу перед усіма покаятися.
- А в перших християн так і робили, - радо підтвердила Віра, - сповідалися відкрито перед усіма. А те, що священик сам може бути грішний, то він же така само людина, що й ми, тільки на нього ще сильніше тиснуть темні сили, щоб спокусити.
- Правда! - погодилася Марійка. - Ось, взяти хоча б медицину. Якщо якийсь інженер чи, скажімо, слюсар не знає своєї справи, то ніхто не зробить з цього висновків, що всі інженери або слюсарі - неуки. А трапиться недолугий медик, люди скажуть, що вся медицина в нас така. Вони чекають побачити в медицині тільки лікарів за покликанням. А там, як і в будь-якій сфері, є різні спеціалісти й різні люди. Усілякі. Думаю, така ж історія й зі священиками.
- Ви з Вірою завжди співаєте в один голос, -надула губку Леся.
-Якби так, я вже була б у церкві, - засміялася Марійка.
- А чому ти ще не там?
- Кажу ж тобі, не знаю, чи треба сповідатися взагалі, Бог і так все бачить.
- Ото ж бо, - переможно констатувала Леся.
- Не радій зарання, може, я ще вирішу, що таки треба.

ПАТРІОТИЗМ
- Ні, я ніколи не покинула б Вітчизну, - рішуче струснула головою Марійка.
- Навіть, якби покохала іноземця? - хитро примружила око Леся. Вона добре знала, що вартує для Марійки - кохання.
- Навіть тоді.
Невдовзі після цієї розмови Марійка покохала іноземця...
Вона ледве не поїхала з ним. Але в останній момент злякалася і відмовилася від весілля.
Наступним випробуванням був від’їзд родини. Марійка довго вмовляла рідних не їхати. “Зрозумій, - казала вона брату, - скрізь ти будеш чужий. Можна мати все: гроші, машину, віллу - і при цьому бути нещасливим і самотнім. А вдома і стіни допоможуть.”
Врешті, вона залишилася в Києві сама.

ЩАСТЯ ДЛЯ ВСІХ
Колись Марійка прочитала у Стругацьких, як герой довго йшов небезпечними місцями до зони, де виконувалися всі бажання. Він мріяв, що попросить собі слави, грошей, помсти чи ще чогось, Марійка не пам’ятала подробиць. Але вона добре запам’ятала, що коли врешті герой досяг мети, він побіг полем, гукаючи: “Щастя, щастя для всіх!”
Так Марійка бігла полем життя. Варто було їй натрапити на щось дивовижне, як вона тут-таки, не встигнувши насолодитися своїм відкриттям, вже намагалася залучити до нього всіх, хто був поруч. Часом вона робила це досить агресивно, не звертаючи уваги на опір того, кого намагалася ощасливити.
Марійка розуміла, що в цьому є небезпечні паростки фанатизму. Адже й революціонери начебто хотіли щастя для всіх, але закінчили кривавим терором. Як тільки вона помічала свою агресію, відразу відступала від людини. Марійка не знала, де закінчується вірність ідеї, а де починається фанатизм. Можливість опинитися в таборі фанатиків жахала її й породжувала невпевненість у собі.

СОВІСТЬ
Совість гризла й мучила Марійку завжди, коли вона відступала від того, що вважала шляхетною поведінкою. Особливо дошкуляла їй совість після брехні та після сварки. Марійка ладна була тут-таки покаятись. Але гордощі й страх перед людським осудом були сильніші за гризоти сумління.

БІЛЕ ТА ЧОРНЕ
Марійка не вміла розрізняти відтінків у спілкуванні з людьми. Вона знала тільки біле й чорне. В інших їхній колишній юнацький максималізм вже викликав лише іронічну посмішку, а Марійка все гарячкувала й різала правду межи очі де треба, а де й ні, постійно конфліктуючи з усім світом. Вона з почуття справедливості вимагала від друзів такого ж ставлення до себе. Але варто було їм спокуситися на заклики й почати казати Марійці неприємні речі, і вона відразу ображалася. Вона довго сперечалася, виправдовувалася – і вголос, і подумки; довго переказувала всім ситуацію, жадібно прислухаючись, чи підтримають її, а чи осудять люди, непричетні до конфлікту, довго розважала. Весь цей час друзям було нелегко. І хоча врешті Марійка могла визнати свою провину, й виправитися, але близькі все менше наважувалися її критикувати.
Марійка знала про себе, що вона бажає казати, проте не бажає чути правду, і її почуття справедливості обурювалося цим. Марійка не вміла подолати внутрішній конфлікт.

ФЕМІНІСТКА
Якось випадком Марійка потрапила в незвичне для себе товариство. Все то були люди поважні, сановиті. Зачудована Марійка дивилася на бенкет, де чоловіки, ледве не мовчки, наливали й випивали, а жінки взагалі сиділи, не розтуляючи рота, добре вишколені своїм чоловіцтвом. Марійка не витримала довго такої наруги над святом. Почала жартувати, заводити дискусії, виголошувати тости. Потім, уже як жінки з чоловіками розійшлися по різних гуртах, завела серед жіноцтва розумні розмови.
Марійка не пам’ятала, щоб вона хоч одним словом прохопилася про рівні з чоловіками права. Але, прощаючись, хазяїн охрестив її феміністкою й пустив у темну ніч саму, не вийшовши проводжати.
Марійка гостро відчула якусь свою меншовартісність і загорювала надовго.

МАРІЙЧИНЕ ЩАСТЯ
“Щастя моє, - казала Марійка, - що не маю ні машини, ні дачі, ні грошей. Хто мене полюбить - буду знати, що й справді мене кохає, а не мій посаг.”

ДОДОМУ
На колишньому пустирі стоїть новий храм - Марійка весь час пам’ятала про це. Сьогодні вона нарешті йшла туди. Вона йшла, щоб зробити приємне Богу. Вона йшла, бо їй розривалося серце від болю. Вона йшла, бо не знала, куди іще їй податися. У прозорому березневому небі, трохи зеленкуватому в надвечір’ї, грало промінням по-весняному лагідне сонце. Тополі тремтіли тільки-но розгорнутим листячком. Все це втішало Марійку, душа її розчахнулася назустріч весні.
А в церкві було темно. Тільки вогники свічок тріпотіли на протязі. В церкві було темно і майже порожньо. Ніхто не звернув на Марійку уваги. Вечірня вже йшла. Співав хор, три священики стояли посеред храму, і той, що посередині, читав молитву. Слів Марійка не розбирала, але їй стало раптом дуже спокійно. Марійка відчула, що повернулася додому.

Перша СповідьПроза

Перша Сповідь
Проза