Нарешті богослужіння скінчилося. Проспівали останній гімн. Пресвітер вимовив звичне: ”Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця та єдність Святого Духа нехай буде зо всіма вами! Амінь. З миром Божим ідіть, дорогі брати та сестри!“ – і люди поволі почали розходитись додому.
Неділя, полудень, липень, спека. Теліпати пішки на інший кінець містечка.
“Господи!.. Як я стомилася!”
Христина вийшла, здається, останньою з Дому Молитви. Присіла на лавці в затінку під вишнями.
Вже тижня зо два не було ні краплі дощу. Жнива, середина літа…
На церковному подвір’ї стало тихо.
Додому йти не хотілося. Хоча… скинути б це недільне вбрання, за рушника й купальника, накинути легкий куценький сарафанчик, на вело – й на річку… Батьків удома нема, поїхали в гості. Хоч ніхто не смикатиме.
Як тут затишно! Під вишнями, в холодочку. Оце б нікуди не йти!
Вже кілька днів їй украй хотілося побути в тиші й на самоті. Почути Бога. Коли душа знемагає від самотності, туги та глибокого внутрішнього болю, так важливо почути голос Божий! Але Бог мовчав… або вона Його не чула.
Жахливо нудна проповідь, жахливо неграмотною мовою (О, цей “сакральний” суржик! Як він її дістав!) аж ніяк не заповнила порожнечі в її душі. Але навіть ці проповіді якось можна було б пережити, якби не самотність, і гірке відчуття непотрібності, до якого поволі домішувалися не менш гірка образа, а за нею й провина… “Філософи називали мій стан, здається, відчуженням. Відчуження – яке колюче слово… Господи, я чужа тут. Я нікому тут не потрібна. Чи потрібна я Тобі, у Твоїй Церкві? – вигукнула подумки, потім подумки таки й помовчала… – Володарю, я звикла працювати, нести якесь конкретне й активне служіння. Ти Сам сказав, що наше завдання світити. А я вже не свічу. Як я можу пояснити навіть своїм батькам, чому йду до цієї церкви, якщо я вже й собі цього пояснити не можу?”
Раніше все було просто – вона жила в Києві, вчилася у престижному університеті, там познайомилася з християнами, прийшла до церкви, покаялася й кілька років мала ряд цікавенних обов’язків. Як то було класно! Вона входила до редколегії церковної газети, займалася у християнській театральній студії – і була одним із головних її сценаристів! – а ще ж молодіжка, євангелізаційні поїздки, фестивалі… “Як тебе не любити, Києве мій!..”
Тепер до Києва дві години електричкою. Студентські роки скінчилися. Можна би лишитись у столиці – були намітки на роботу, аспірантура… Але… Але лікарі сказали, що треба відпочити, пожити десь у тиші та спокої, дихати свіжим повітрям, побільше рухатися, поменше напружуватися, не втомлюватися, гарно їсти тощо, тощо. Врешті решт, що поганого в тому, щоби пожити трохи вдома? Крім того, в райцентрі у педколеджі якраз звільнилось місце викладача літератури… Все складалося якнайкраще. “Я так хотіла відпочити! Пожити вдома… Господи! Ти й про роботу для мене подбав! Дякую. Я матиму час розібрати свої нотатки, що назбиралися за роки студентства, підготувати наукову студію на конкурс, дописати повість… Класно!”
Перші дні було справді класно. Річка, ліс, спи досхочу. Черешні, вишні, малина, суниця. Потім почало відчайдушно не вистачати інтернету – старий телефонний кабель не дозволяв підключитися до мережі. Райське містечко з садами, квітниками й затишними будиночками приватного сектора – жодної багатоповерхівки, кілька кілометрів від райцентру, але від великого світу ти відрізаний. Ніби на острові.
На канікулах цього не помічала. На канікулах їздила до друзів, привозила когось із собою, подорожувала… Була тут, як у гостях – з тим, аби потім повернутися до Києва.
До початку навчального року більше місяця – далі робота не даватиме нудитись. Ну, в серпні, вона точно поїде з друзями у Карпати… Але до того ще два тижні… Господи! Як пережити ці дні!
Зайва, чужа, самотня…
“Чи я ще Твоя? Чи потрібна Тобі? Чи люба? Господи!”
Спека… Тихо… Сумно…
Найсумніше – це місцева євангельська церква. Тепер це її церква. Київ – далеко, а це зібрання – близько. Вони всі милі, добрі люди. Напевне, що добрі християни. Але вона тут чужа. Хоча – “брати та сестри”. До зовнішніх правил звикнути легко: в тому, щоб на богослужіння приходити по-особливому вбраному, було навіть щось привабливе – сакрально-врочисте. Зовсім інше відчуття, аніж коли прибігаєш на богослужіння у джинсах. Врешті решт кілька довгих спідниць у її гардеробі таки знайшлося. Навіть до хустинки Христина відчула симпатію, колись на “Історії християнства” в універі читала в Тертуліана: ”Нехай дівчина, що присвячує себе Господу, покриває голову, як і жінка,” – це їй тоді так запало в душу.
Ні, справа була в іншому – Христина не могла знайти собі служіння, справи через яку б її молода енергія приносила славу Божому імені.
Співати вона не вміла – музичних даних не було від природи. З маленькими дітьми, яких у спільноті було не так уже й багато, добре нянчилися і без неї. Молодіжка, що складалася зі жменьки старшокласників, на разі була на канікулах і благополучно роз’їхалася по християнських і шкільних таборах. Спроба відвідувати біблійну групу виявилася дуже невдалим задумом – то було ще нудніше ніж недільна проповідь. І навіть на молитовній групі – о, що може бути простіше й природніше для дітей Божих за молитву! – на яку збиралися дуже старші сестри, Христині було тяжко. Старші сестри – добрі милі пані пенсійного чи майжепенсійного віку – помолившись за нужди громади й подякувавши Богові, сідали трохи побалакати про своє, про житейське, за чашкою чаю… і юна дівчина була в їх гурті дещо не до речі.
Але найгірше було вдома – пояснити мамі, цій талановитій, розумній прагматичній, але далекій від Бога жінці, що дівчина з вищою гуманітарною освітою робить на зборищах провінційних сектантів.
– Мамо, ти не права, ти не тактовно вживаєш терміни. Євангельські християни та баптисти не є сектантами. Принаймні вже років двісті! Сама подивись у Макса Вебера!
– Скажи мені чесно, тобі там цікаво? Ти духовно збагачуєшся?
– Збагачуюся.
“Принаймні я вчуся послуху… Легко служити Богові, коли все тобі подобається, смакує, лягає до душі…”
Але на четвертий тиждень Христина повільно почала падать у прірву депресії… Самотність, нерозуміння, відчуження. А Бог мовчить, або вона Його не чує. “Де мир, який обіцяв Спаситель? Де Божа радість? Мабуть, я горда… Я готова вчитися смиренню, терпінню… Але чого Ти хочеш? І що мені робити?”
З такими думками дівчина сиділа під вишнями на лавці у дворі Дому Молитви, слухала як гудуть над квітками бджоли, сюркочуть коники…
Сьогодні вона зранку читала уривок із Нагріної проповіді. Цей шматок із Євангелії від Матвія, з 13-го по 16-й вірш 5 розділу, й досі стояв їй перед очима. Вона добре знала його напам’ять. “Мабуть я ізвітріла, ізпрісніла. І мій світильник згаснув. От Бог і не хоче мене використовувати”. І заплакала… Дитинна думка: “Цікаво, а яке на смак світло?” – мигцем промайнула в неї у голові. Мимохіть злизала сльозу й потягнулася за сумкою шукати носовичка. “Дурниці… Світло немає смаку”.
“Мабуть варто рушати додому”.
Спека… Тихо… Сумно…
“Чи я ще Твоя? Чи потрібна Тобі? Чи люба? Господи!!!”
Зайва, чужа, самотня…
І тільки тепер Христина зауважила, що не сама. На лавці поряд неї сиділа баба Віра – старенька жіночка з їхньої церкви, яка, здається, часом прибирала в молитовному будинку. Баба Віра дивилася на неї лагідним і мудрим поглядом.
– Я вчора спекла пиріжків і зварила киселику з вишнями. Ходімо пообідаємо в мене. Я тут поряд живу.
– Я не можу, вибачте, мені не зручно… – Христина була заскочена зненацька такою пропозицією.
– А якщо, я попрошу тебе допомогти старій жінці віднести додому сумку? – лукаво запитала бабуся.
– Що ж, ходімо. Дякую за запросини.
Малесенький будиночок баби Віри був просто біля Дому Молитви. Найперше, що вражало, це розмаїття й багатство квіток у дворі. Стільки квітів не було навіть у її мами. Хіба що … у сусідньому дворі, тобто біля Дому Молитви.
В середині було чисто, затишно й пахло пирогами. Пироги були пресмачнющі.
– Тобі, напевне, зараз тяжко на душі. Сумуєш за Києвом – то велике місто, а в нас тихо, і за друзями нудишся.
Христина ствердно кивнула головою:
– А найдужче за працею для Господа. Я звикла бути зайнятою. В нас у церкві було багато служінь. А тут, я ніби й непотрібна.
– Мені це почуття добре відоме, – баба Віра зітхнула, згадавши щось своє. – Я теж була звикла до Божої роботи й, коли прийшов час стишити її, дуже переживала. Ти коли прийняла хрещення?
– Три тижні, як минуло п’ять років.
– А в мене вже минуло п’ятдесят.
– Нічого собі!
– Ну що ти, я була всього на два роки молодша за тебе, коли вступала в завіт з Господом. Просто то давно було… Мій тато був пресвітером, загинув у таборах, ще за Сталіна – я дитиною була. І чоловік, Петро, як апостол, високий був, гарний, кремезний, а що вже у вірі міцний… Також активно служив на Божій ниві – тричі сидів через віру. Не уявляєш нашу радість, як діждалися свободи проповіді. Ми так молились за цей час – миру, волі, благодаті. Союз упав, а Церква Божа стоїть. Як Україна стала незалежною, відразу дістали дозвіл на будівництво Дому Молитви. Так незвично й радісно було збиратися на служіння не потай, а відкрито, запрошувати людей, проповідувати на вулиці. Доки скінчилося будівництво, то збиралися в нас удома, а потім, як стало людей багато – у клубі. Він, мій Петро, помер того року, як ми вже закінчували будувати… Добре попрацював на Божій ниві, от його Господь і забрав. А син із невісткою якраз тоді поїхали місіонерами в Середню Азію. Тільки онучок, бувало приїздив на канікули, як учився в університеті, але й то ненадовго – поїздки, фестивалі, табори… Служіння!
– Вам було дуже сумно й самотньо, правда?
– А найгірше, я вже не могла так, як досі працювати для Господа. Служіння вже вдома не проводили, бо було збудовано Дім Божий, в недільній школі мене замінили молодші сестри, а після якоїсь ангіни я почала глухнути й уже не могла співати… Питалася: “Господи, якщо я вже тут не потрібна Тобі, то візьми мене додому, до Себе! …До мого Петруся…” Але Господь мовчав… Отже я мала ще щось тут зробити.
– І ви знайшли своє нове призначення?
– А як же! Хіба ж Господь не милостивий до Своїх дітей? Одного дня, то було навесні, я завважила, що біля нашого Дому молитви – такого новенького й ошатного – геть немає квітів. Наступного ранку, взяла сапку, насіння, накопала в себе трохи розсади, кореневищ, цибулинок, іншого зела – й узялася до праці. За місяць у церковному дворі стало, як у Божому саду. А я відчула полегкість – таки недарма по землі ходжу, ще маю чим прославити Спасителя нашого.
– І давно то було? – Христина виросла в цьому містечку, й ще до навернення йдучи тією вулицею, завжди зауважувала заквітчаний двір молитовного дому. Їй це здавалося, таким природним й очевидним, що питання, хто ж працює у тому квітнику – садить, поле, поливає – досі ніколи не приходило їй у голову.
– Та вже років із вісім… А ти чого сидиш просто так? Ану їж, а то забалакались…
Христина взяла ще один пиріжок і знову замислилась. Якась невловима думка витала в її серці, але ще не долетіла до голови. “Ваше світло нехай світить перед людьми… Пахощі… Здається, “поводьтеся в любові, як і Христос полюбив вас, і видав за нас Самого Себе, як дар і жертву Богові на приємні пахощі”… Перед людьми, пахощі…”
– Бабусю! – Назвати цю стареньку жінку сестрою, чомусь не повернувся язик. – А ви часто працюєте у нашому квітнику?
– Та частенько. Це ж мені як спочинок, така радість. І роботи своєї в мене мало, на пенсії давно, а часу багато. Та й молитися за роботою ще радісніше, як удома сидячи. І квіти – вони ж догляд люблять. І сполоти, і полити, як жарко, і щоби попелюха не завелася прослідкувати. Оце завтра виполю ту грядку, де були весняні квіти й засаджу айстрами… А чого питаєш?
– Бабусю, а можна мені з вами?
– Що?
– Полоти, саджати, поливати… Ви не думайте, що як я у Києві вчилася, то нічого не вмію, я ж тут виросла. А годує нашу сім’ю в основному татів бізнес, теплиця, то ж ми всі йому часто помагаємо… – Христина говорила швидко й емоційно, ніби боялася заперечень.
Баба Віра зробила вигляд, що здивувалася. Всміхнулася.
– Що ж, приходь…
Коли Христина зібралася додому й у дворі прощалася з бабою Вірою, сонце вже не пряжило так сильно, на асфальті лежали довгі тіні… Й густо пахли на всю вулицю матіоли. Матіоли баби Віри з її власного та церковного квітників. А ще гвоздики, й чорнобривці, і нічна красуня, і духмяний горошок…
Додому йшлося легко та радісно. Ще були питання та сумніви, але самотність вже не пекла так гостро. Здавалося, що Бог уже не мовчить, а щось говорить, слід лише уважніше прислухатись – і вона почує.
– Ти навіть для старої бабусі знайшов працю у Своїй родині, Господи, невже не знайдеш для мене?
***
Наступного дня, по обіді, якраз почала спадати спека, Христина стояла на подвір’ї молитовного будинку. В куценькому сарафанчику. З сапкою. Біля огорожі примостила вело. Дістала з заплічника городні рукавички.
– Слава Богу! Таки прийшла! – привіталася баба Віра й сонечком заясніла усмішка на її зморшкуватому обличчі.
– Навіки слава! Таки прийшла… – трохи ніяково й собі усміхнулася Христинка.
– Ну то, помолімося й до роботи. Хай Господь поможе потрудитися для Його слави!
Баба Віра дістала з комірчини свою сапку, та ще відро й лійку. На бруківці стояла стара пластмасова миска з розсадою.
– З Богом!
І вони стали до праці. Спочатку повисмикували бур’ян, який де-не-де проклюнувся посеред квіток. Христина принесла від колонки води й вони рясно полили стомлені від спеки рослини. Потім випололи бадилля вже відцвілих весняних квітів і засадили той клапоть айстрами з миски. Працювали мовчки.
Христині хотілося молитися, так затишно було їй нині на серці, але слова чомусь тікали від неї і ніяк не хотіли сплітатися в речення. Тільки одне “дякую” час від часу линуло в голубу височінь. Але довколишня тиша й так здавалася наскрізно пронизаною Божою присутністю, тому навіть оце мовчання геть не пригнічувало, воно просто було молитвою без слів.
Врешті дівчина замела бруковану стежку від воріт і до сходів, і вони поховали реманент до комірчини. Подвір’я молитовного будинку стало чисте, затишне й ошатне.
Густо пахли, мабуть аж на всю вулицю, духмяні пестунки старенької вдови – матіола, чорнобривці, горошок і гвоздики...
– Чуєш, які пахощі? Пам’ятаєш, Павло коринтянам пише: “А Богові подяка, що Він постійно чинить нас переможцями в Христі, і запашність знання про Себе через нас виявляє на всякому місці! Ми бо для Бога Христова запашність серед тих, хто спасається, і тих, які гинуть…”
– Це десь у кінці другого послання…
Баба Віра кивнула головою на квіти та всміхнулася:
– Ніколи не вгадаєш, як іноді Слово Боже справджується.
Квітковий розмай вабив око й душу. Напевне не один перехожий, глянувши на квітник крізь візерунчасту гратчасту огорожу, переймався невимовною і незбагненною радістю. Та радість приходила просто з неба, від самого Божого серця. Ніби маленький шматочок раю раптом виринув поміж звичних сірометушливих буднів, чомусь починало щеміти серце, в грудях зринала якась невимовна туга, спрага за добром і красою…
Христина потягнулася, розправила плечі. Ось і все. Зроблено.
На душі в неї було тихо. Мир Божий, про який вона так палко молилася вчора, нарешті прийшов. Вона просила в Господа праці для слави Його імені – й Господь довірив їй таку працю. І вона зробила довірене. Ця Божа довіра, “доручення від Самого Царя Небес”, видавалися їй неоціненним скарбом. Бути потрібною Богові. Бути Його світлом. Служити Церкві й світу. Світити, сяяти, зігрівати. Не звітріти, не спрісніти, а присмачувати життя ближніх. Бо є християнкою – і покликаною до Божої праці. Самотність і відчуження, що вже добрий місяць лещатами стискали її груди, поволі танули протягом сьогоднішнього надвечір’я і нарешті зникли геть. Божа любов, як і ті вечірні пахощі матіоли, невидимо обійняли її внутрішню істоту. “Мабуть, той спокій, що нині в мене на душі, – і є мир Божий, який обіцяв дати Спаситель…”
– Стомилася трохи?
– Та ні.
Вони присіли на лавку під вишнями.
– Тут так затишно… Здається, душею відпочиваєш, так гарно, наче… наче небеса Божі зовсім близько. Спасибі вам, – Христина з лагідною пошаною взяла бабу Віру за руку.
– Що ти, доню! Хіба ж це я… Це ж Господь, робить Свій дім, наш Дім Молитви, схожим на небеса. А як же інакше? Де Бог – там і небеса. А я просто труджуся для слави Його… Та й люблю це – садити, полоти… Мені воно й правда, як у раю, коли розцвітають, а я ж їх із зернинки випестила… Це тобі спасибі, що помогла мені, старій, порпатися туто.
Привечірнє, вже не жарке сонце падало на них золотим, аж густим промінням, і все довкола від того світла ставало піднесено врочистим, неземним. Але Христині здавалося, що лице баби Віри сяє з середини, й сонце тут ні до чого.
– Спасибі вам, що запросили мене сьогодні. Я з вами просто відпочила душею. Ви допомогли мені почути й вислухати Господа…
Бабуся всміхнулася. Лагідно, сонячно, але з якоюсь загадковою лукавинкою – еге ж, у неї теж була таємниця. Хоча вона вчора й не вирішувала в палкому ваганні юності екзистенційних питань, але палко молилася за цю дитину Божу – ет, просто дитину! – цілісінький вечір, і ранок, і день…
Дорогою додому Христина зупинилася біля річки – хотіла скупатись.
Задивилася, як призахідне сонце сипле блискітками на водне плесо. Вчорашнє дитинне запитання: “А яке на смак світло?” – знову зринуло в голові. Але сьогодні вона не відігнала його як учора – сьогодні на її серці лежав поцілунок Божого миру. І від цього хотілося мріяти, думати про щось радісне й чисте. Знову стати дитиною й тішитися з того, що Бог, Той незбагненний Абсолют, силою та волею Якого тримається світобудова, дозволяє називати Себе Батьком…
– Господи, як Ти гадаєш, яке на смак світло? – тихо промовила дівчина. – Точно, що не кисле. Солодке? Мовби пиріжки з вишнями, га? Ні… не те… – крапелька поту від чола поволі стекла по її обличчі. Христина мимохіть злизала її. Несподівано майнув здогад. Усміхнулася, задивляючись у чисту блакить. – Невже? Ти так думаєш? …І знаєш, мабуть Ти правий.
